Наші розмови з Ващенком почалися від першої нашої зустрічі в його хаті і продовжувалися до кінця мого там перебування, як тільки я мав для цього вільний час. Говорилось про все: про німців і їх поведінку в Україні, про нашу пресу під окупацією, про роки його молодости, коли він "грішив' літературою і писав оповідання з любовною тематикою... І взагалі, він був завзятим, інспіруючим розмовником. Він належав до скептиків, до невдоволених, до революціонерів, але разом з тим до людей, які більше знали, ніж могли. Що я йому одначе не брав за зле, бо такі люди, хоча і не визначалися великими талантами логіки, але вміли надати розмові гострішого присмаку і жвавішого темпу на зразок героїв чехівських п'єс, які любили ставити тему руба і висловлювати її вибухами гістерики.
Але тоді в Полтаві мене не так цікавив Ващенко, як сама Полтава... Якій я віддав весь мій час, але якої я, на жаль, не знайшов такою, якою хотів бачити, але яку підніс мені час і умови. Утвердившись у Ващенка, я зараз на другий день зрання пішов шукати Полтаву, на цей раз не з книг і пісень, а на її старих, занедбаних вулицях. Мені хотілось знайти там когось з тих 28-ми письменників, про які писав мені Вайс, але з тих кількох прізвищ, що я міг тут дістати, ні одно з них нічого мені не казало. Виявилось, що я був дуже мало, а то й зовсім не обзнайомлений з літературними справами цього гордого міста. З історії літератури ми добре знали Котляревського, ми не добре знали Мирного, догадувались, що звідсіль десь походить Остап Вишня і це, мабуть, усе. Поминаючи Гоголя, якого ми вагаємось зачислити цілком до літератури нашої мови.
Так. Під цим оглядом я був повним ігнорантом і Полтава для мене не була ареною українського письменства... Вона мала для мене інші привабливі аспекти. От хоч би її органічна національна ідентичність найсильніше висловлена зо всіх решти наших провінцій. А по-друге, — її особлива, контраді-юча доля. Здавалося, що Полтаву в Російській імперії свідомо трактовано, як ворожу силу. І свідомо залишено на поталу й занедбання. Офіційні довідники кажуть, що її населення до війни виросло на 110 тисяч, що там було стільки то фабрик і заводів, але ці цифри нічого не кажуть, коли пройтися вулицями Полтави, і глянути на її будови, її вулиці, її хідники та її людей. Війна, за вийнятком її станції, до цього часу оминула Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнано звідсіль минулий режим, життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все що було — призначалося на спорохніння.
За царя тут свідомо плекано кучеряву, "ґдє всьо обільєм дишет", малоросійщину з особливим натиском на культ во-єнщини й ґльорифікації Полтавського бою, для постраху майбутнім Мазепам. Місто на 53 тисячі не мало трамваїв, ані загальної каналізації. Але тоді це виглядало свіжо і сито. Тепер же це зносилося, облиняло, похилилось. Багато з того, що звалось будовами, просилося на звал. Одна з вулиць, колись з назвою Дворянська, була забудована особняками, вишуканої архітектури — тепер нагадувала залишене місто привидів, як його показують в американських фільмах ("гост-таун"). І вражаючою ілюстрацією до цього бедламу, була околиця на передмістю за Ворсклою, колишнього Свято-Траїцького скиту, колись у тінистому лісі, а тепер на вигорілому від сонця вигоні у вигляді до краю обдертої церковної споруди.
Само собою, що знаний Дім Полтавського Земства, проекції Василя Кричевського, в якому містився краєзнавчий музей, все ще був атракцією, не дивлячись на його занедбання й ограбовання німцями. Він робив приємне враження органічною суцільністю стилю й архітектури, допасованої до загального краєвиду. Це враження ще збільшувалось, коли входилось до середини. Велика заля з прекрасними на стінах мюралями роботи С. Васильківського, які висловлювали природу й історію цієї землі — "Вибір Мартина Пушкаря на полтавського полковника", краєвиди степу з рамаданським шляхом, українське село "де серце відпочине". З музейних об'єктів вражають козацькі воєнні вози, чумацькі мажі, всіляке господарське знаряддя, або речі хатньої обстановки, як різб-лені меблі, майстерно ткані килими, гобелени, делікатні мережива, розкішні вишивки, вибаглива кераміка... Все це подано з великим відчуттям стилю, гармонії й кольорів так притаманних прикмет вдачі полтавської людини, яка, можливо, не має конкуренції поміж етнічними різновидностями української цілости. Україну тут подано в її чуттєвих, семантичних поняттях з її звуком, барвою, запахом і особливим відчуттям клімату, що його найкраще подав у своїх писаннях М. Гоголь.
Мандруючи далі по Полтаві, я натрапв..на кілька цікавих для мене об'єктів. От хоч би дуже стрункої будови дерев'яної церкви, не пам'ятаю вже, на якій це вулиці, колись, здається, на Архиєрейській, перевезеної сюди з Ромен і побудованої останнім кошовим Запоріжської Січі — Кальни-шевським. Вражаючих розмірів і вибагливої архітектурної композиції в стилі відомого козацького барокко, яке відрізнялося від барокко взагалі, простішими оздобами і чіткішими ліняіми оформлення.
А там знов далі і ще одна пам'ятна побудова, на цей раз пам'ятник Шевченкові, що його спроектував І. Кавалерідзе за модним тоді стилем кубізму, побудований управою міста 1926-го року з нагоди 65-ої річниці смерти поета. У розміщених під різними кутами бетонових плитах, виступає сидяча фігура задуманого Тараса з підписом за його автографом и цитатою: "І вражою злою кров'ю волю окропіте". Одинока в Полтаві архітектурна річ, яка стоїть тут осамітнено й недопасовано до середовища. Полтава не була готова до модернізму такого демонстративного вияву, де все ще дрімало в засягу 19-го століття, що його революція посунула ще далі взад. І той бідний пам'ятник виглядав тут дуже деус екс махіна, а коли додати до цього втручання стихій, які обернули бетон, з якого той пам'ятник збудований, у купу вивітреного безладдя, то все це виглядало, з боку естетики, досить незаздрісно.
Але другий за чергою пам'ятник прабатькові української літератури Іванові Котляревському, відкриття якого сталося 1903-го року, виглядав якось особливо допасовано до полтавського тону й стилю. Він нагадує ампір початку минулого століття. Його відкриття зазначається в кожному підручникові новітньої "буржуазно-націоналістичної" історії України, як одна з пам'ятних дат еволюції українського відродження. На це національне свято з'їхалася чи не вся тодішня еліта українського ренесансу з поза обох боків російсько-австрійського кордону. З Галичини й Буковини приїхало чимало видатних громадян на чолі з послом до австрійського парляменту Юлі-яном Романчуком... Відкриття відбулося при участі великої маси народу під охороною двох рядів військової кінної охорони, щоб було українці не здумали розпочати війну проти царської імперії. Це свято лишилось пам'ятним тим, що на нім дозволено було говорити промови по-українському лишень гостям з-за кордону, але не дозволено цього українцям з-під окупації російської... І особливо вражаючою сценою було, коли на другий день відкриття, в будинку ім. Гоголя відбулася урочиста академія пам'яти Котляревського, на якій делегати з України, на чолі з відомим діячем Миколою Міх-новським, в знак протесту на заборону промовляти по-українському, зложили мовчазно на руки голови міста Трегубова лишень титульні окладники своїх промов, а потім закликали всіх присутніх на академії вийти із залі. Це була вражаюча сцена, коли понад тисячу присутніх там учасників мовчазно вийшли, залишаючи на залі лишень начальство губерні і міста...