Цей наш короткий діялог з капралем викликав зацікавлення тією жінкою інших вояків, які почали розмову на цю тему. Одні були за те, щоб її на найближчій зупинці не допустити до потягу, але були й такі, які цьому суперечили. А між ними знайшовся і такий, також капраль, який вийшов на коридор і по часі привів ту жінку до 'нашого переділу.
— Вона може зайняти моє місце, — сказав я тому капралеві. Все одно я волію дивитися у вікно...
І таким чином жінка та дістала місце між вояками, вона не почувалася добре, її вигляд був розгублений, її загоріле з глибокими зморшками обличчя було сумне і зніяковіле. А до того, вона не могла розуміти ніодного слова з тих розмов, що вона чула біля себе. І вона тримала на колінах невеликий клунок, загорнутий в якусь ряднину... — Куди ви їдете? — запитав я її. Почувши зрозумілу мову, вона дуже зраділа і одразу відповіла... — О! Знаєте... До Ромен... Там є лагер пленних... Я довідалась, що там є мій син... Вони там голодують... Хочу йому одзезти хоч трохи хліба... — Що вона каже, що вона каже? — питали мене вояки. Я переказав їм мову жінки і порушив питання, як їй помогти до тих Ромен доїхати. Головне до Ромадану, де вона мусить пересідати. А тому, що я мав висідати в Полтаві, я просив їх взяти цю справу в свої руки. Капраль, що стояв біля мене, почав перечити, що вона не має на їзду дозволу, але інший капраль його заговорив. — Нічого нам, — казав він, — не станеться, якщо та жінка проїде цим потягом. А при цьому один з вояків покопався у своєму харчовому мішку, роздобув звідти шматок хліба і шматок ковбаси і подав те жінці. Та засоромлено глянула на вояка і вагалася, що їй робити. — Візьміть, візьміть, — кивнув я їй головою. Вона обережно взяла хліб і сказала: — Спасибі вам!
І так ми їхали. І досить повільно. До Полтави дотягли-
ся аж о годині четвертій. Висідаючи, я сказав жінці не вихо-
дити з потягу, сидіти на місці аж до Ромадану. А там вона
має пересісти на Ромни. "
На станції було рухливо, хтось висідав, хтось всідав, військові і цивільні. У мене виникла проблема, як дістатися до міста. Це було кілька кільометрів віддалення і ніякого транспорту крім власних ніг. На щастя, я помітив одно тягарове авто, біля якого орудувало двох вояків у мадярських уніформах. Я підійшов до них і запитав по німецьки, чи не їдуть вони часом до Полтави. Так. Вони їдуть. Чи не змогли б вони і мене туди підзезти? Дуже охоче. Ось вони зараз вирушають.
І таким чином, фактично, до Полтави привезли мене ма-дяри. Сидячи з ними дуже щільно в одній кабінці, я пригадав собі останню з ними зустріч. Це було у березні 1939-го року, коли то я, втікаючи з Хусту, потрапив до їх ув'язнення в Тячеві на Закарпатті під час нашої відомої карпато-укра-їнської епопеї. Тоді ці люди в їх іржаво-захисних уніформах були до нас вороже наставлені, бо ми хотіли занести нашу Україну гень аж до їх Тиси, але тепер у цій кабінці, на території Полтави, вони мали зовсім інший, і вигляд, і настрій, і наставлення. Ані шпетки ворожости, і, здавалось, хотіли дуже сказати, що вони тут лиш п'яте колесо при возі і ніяких претенсій до тієї Полтави не мають. їх поведінку прозраджу-вала скромність, обережність, невтральність.
І так, стрибаючи по вибоях давно не ремонтованої дороги, ми дуже скоро в'їхали до гордої метрополії української національної істотности і коли мене спитали мої приятелі, де мають мене висадити, я сказав: — Ось тут! — Це значило, на першій ліпшій вулиці. Мені здавалось, що я знав Полтаву краще, ніж своє рідне село, я мав з Полтави багато друзів, розкиданих по всій Европі, я читав про Полтаву, я декля-мував про Полтаву, я співав про Полтаву. Полтавський борщ, полтавські вареники, а особливо полтавські галушки належали до квінт-есениій української кулінарії, а полтавська мова була основою мови моєї нації. Одначе тоді, коли я висів з того мадярського авта, серед якоїсь вулиці, я виглядав там досить недопасовано і навіть розгублено. Я мав одну тільки адресу, на яку міг звернутися, це адреса професора Григорія Ващенка, який був також редактором полтавської газети "Голос Полтавщини". І це все. Ніяких ніде готелів, ніяких знаних мені організацій і ніяких знайомих людей. Отже, треба знайти Ващенка, але це вже був час вечері, а тому найкраще буде, коли я наперед знайду якесь місце повечеряти, а тоді вже будемо продовжувати наші розшуки далі. І мені таке місце пощастило знайти. Хтось мені підказав, що найкраще зайти до міської їдальні, не пригадую вже на якій вулиці, для урядовців і працівників міста і я негайно цим скористався. І добре зробив. їдальня була велика і містилася вона у якійсь старій будові, зовсім не ресторанного вигляду.
І була переповнена людьми, зайнятими вечерою. А коли я
знайшов когось з її управителів та розказав, хто я такий і
чого мені треба, мене прийняли дуже гостинно, знайшли од-
разу мені місце при столику, подали начинені полтавські ка-
бачки, я був порядно виголоджений і вони мені смакували, а
до того я мав двох цікавих у сорочках з вишитим комірцем
приятелів, які робили мені товариство і з якими ми розмовля-
ли на всілякі цікаві теми. Я помітив, що більшість чоловіків
у цій їдальні були одягнуті у сорочки, з вишиваним коміром,
це виглядало щось, як своєрідна уніформа і мені сказали,
що навіть такі достойники влади, як Постишев і Хрущов но-
сили ці сорочки, щоб показати свою приналежність до укра-
їнства. Мені ця вишивана демонстрація патріотизму вигляда-
ла не переконливо, я волів би, щоб ті люди, замість вишива-
них комірців та говорили краще своєю гарною полтавською
мовою, замість того московського волапюка, яким вони між
собою порозумівалися. *•
З цієї також їдальні мене направили до Ващенка. Професор Ващенко був людиною вже старшого віку, належав до українських діячів з перед революції, "грішив трохи", як він казав, письменством і помістив кілька оповідань у різних випадкових альманахах, а тепер ось перебував у Полтаві, виглядав ще міцно, мав сиве бурхливе волосся і жив зі своєю дочкою і малим внуком у старому одноповерховому будиночку з дуже старими, вилинялими, плюшовими меблями, що складалося з трьох кімнат і кухні.