Але що ми могли в тій будові бачити? її стіни, її зарядження, її закуліси. Я мало розумівся на техніці таких підприємств, але мені здавалось, що вона була добра. А поза тим все тут мовчало. Чекаючи кращих днів. Жалію, що мені не було суджено бачити її постановок.
І нарешті, після опери, ми спішимо відвідати ще один храм мистецтва — Академію малярства.
Погода була душна, парило, збиралося на дощ. В Академії, не дивлячись на підвечір'я все ще трудилося кількох тружеників цього благородного мистецтва. Була нагода оглянути завалену працями робітню її ректора, Федора Кричевсь-кого, який любив підписуватись на своїх широких полотнах "Проф. 0. Кричевський" (Федір через літеру фіта), як також познайомитись з кількома цікавими художниками, розмовляти з ними про їх мистецтво і домовлятися на рибальство в Дніпрі. Стіни клясів були густо завішані картинами майстрів, але тут же валялося чимало халтури з минулих років — портретів вождів, надбитий бюст маршала Тимошенка, бюст Сталіна, якому бракувало вже носа, недороблений Чапаев.
І коли ми тут приязно розглядали ті чисельні скарби та гомоніли про різні справи, надворі почало гриміти і посипало дотцем. Під цей рясний, теплий дощик, ми розпрощалися з Академією і відправилися поквапно до трамваю.
Цієї ночі ми з Танею ночували ще у Кавалерідзе, але решту днів і ночей нашого Києва ми були гостями Аркадія Любченка з його пречудовою мамою. Під кровом славетньо-го Роліту, де всі стіни насичені духом поезії, прози, драми, трагедії, ми почувалися, ніби далекі мандрівці в містерійному замку, де ночами гасають духи колишніх його мешканців. Ми охоче прийняли запрошення Любченка на цю містерію просто тому, щоб бути ближче до центру міста, а до того краще один одного пізнати... Ми були десятиліттями розділені прірвою забобонів, створених революцією, нам хотілось прорвати ті перешкоди, ми мали між собою так багато спільного, нам хотілося обмінятися думками. Він окупив це своє бажання, ризикуючи життям, а я знов десятиліттями чекав цього моменту, щоб могти тут бути і з кимсь зустрітися, хто б ті мої прагнення міг розуміти.
І ось ми були разом. Три дні і три ночі ми провели під одним дахом. Ми без перерви розмовляли. "З Самчуком швидко й легко заприятелювали, багато ходили разом по місту і багато говорили про найцікавіші справи", — нотує він у своєму щоденнику з 18-го липня того року. Так. Ми ходили по Києву, оглядали його прикметності, перебували в робітні письменника, розмовляли про наших колег, нашу творчість, наші труднощі, самогубство Хвильового, якого він був безпосереднім свідком, аналізували політику наших окупантів, шукали перспектив нашого визволення, обговорювали різні за і контра, як позбутися ганьби поневолення нас чужими народами. Що, на нашу думку, у цьому двадцятому століті на континенті Европи, було жаським політичним анархоніз-мом і для українського народу нестерним явищем.
З ним було приємно і корисно говорити, він належав до письменників думаючих, аналізуючих, розуміючих. Він належав також до покоління Хвильового, яке почало шукати перспектив в майбутнє. Письменник визначеного таланту, вражливий на вислів стилю, думки і логіки з великою психологічною поємністю і тонким відчуттям дійсности, він був приречений на такі умови життя, де треба було думати над кожним висловленим словом, затаювати в собі найболючіші правди, що отравило його духовість і зруйнувало його нервову систему. З цього витворилась хвороба його шлунку, яка завчасно обірвала його життя, а до того він набув дошкульну неврастенію, яка висловилась в його "Щоденнику", де він хотів "одверто" сказати про всі болі, які його мучили і де він не міг рівноважити своїх почуттів. Тому й постала така разюча різниця у вислові його, скажемо, "Вертепу" і його "Щоденника"... І прийде час, коли не лишень літератори, але й психологи займуться дослідженням цієї делікатної психологічної проблеми, того, взагалі, невростенічного часу.
А поза цим, ми з Танею робили окремо мандри по Києву, а в тому відвідали наймолодшого Кричевського — Василя, сина Василя Григоровича, з його дружиною і дочкою, які жили на вулиці Львівській. Всі вони художники. їх стихія — малярство. Творчі, цікаві, талановиті... Ми набули в них одну картину — Миколаєвська вулиця Києва, виконана ґуашом. Яка збереглася в нас до часу, коли пишуться ці рядки. Як одна з пам'яток по Києву.
Таня відвідала також Прахових, з якими збереглись у неї певні дальші взаємини. Без ворожости і без дорікань. Y тій родині подібні явища сприймалися "по людськи". Без розпачливих жестів і великого гамору.
І, нарешті, в суботу 18-го липня, ми розпрощалися з нашими друзями — Аркадієм Любченком і його мамою. Наш автобус відходив о годині 8-ій рано, за браком візників, ми мандрували до Хрещатика пішки за гарної погоди, обтяжені пакунками книжок, картин, всілякої антики, набутих в комісійних крамницях. Нас проводив Аркадій. Прощаючись з ним, ми, як годиться друзям, міцно розчоломкались. — Шкодую, що не можу їхати з вами, — казав він на прощання. Хотілося б трохи провітритись. — А от одного разу, сідайте до цього самого автобусу разом з вашою мамою і приїжджайте до нас. Будемо дуже раді, — відповідали ми на це. Він обіцяв, але його обітниці не судилося сповнитись.
їхалссь гарно, вигідно, спокійно, а під вечір, біля години п'ятої ми були знов у нашому легкому, веселому, соняшному мешканні з великими вікнами, що виходили на город і парк. Втомлені, але вдоволені враженнями Києва.
Наслідком цієї подорожі, моя машина "Орґа" зацокала з особливою фурією, з чого постала серія репортажів з десяти фейлетонів під загальною назвою "В світі приблизних вартостей", які опісля друкувалися в 120-ти газетах по всій Україні. І перший з них, під заголовком "Pax Bolschevia" починався так: "Я щойно вчора вечором повернувся з Києва. Був утомлений, напханий, мов дорожня валіза, враженнями, надхне-ний Києвом з нап'ятими до відмови нервами. Сьогодні, після ночі відпочинку, до мене приходять, мов верблюди до оази, думки і кожна з них домагається вислову. Довкруги мене привезені речі. Книги, картини, збірки поезій, томи прози, а поміж тим, ось просто перед очима на письмовому столі, оригінальна фотографія людини, яка 1933 року, 13 травня, ввігнала собі в лоб кулю. Це Микола Хвильовий.