Ми розмовляли жваво на різні теми, я розповів йому про мій арешт, про моє теперішнє становище, про призначення до ДНБ, між нами постав приємний, дружній настрій, здавалось ми давно знайомі, домовились ще зустрітися, оглянути Київ, покупатися в Дніпрі. Він жалівся на свій стан здоров'я, він довший час хворіє на шлунок, потребує лікування, мусить притримуватись строгої дієти. З цих же причин відмовився піти з нами до ресторану на обід, куди я його запрошував, де він не міг би знайти нічого йому дозволеного. На що я оповів йому про свої пригоди з шлунком, якому поет-доктор Юрій Липа у Варшаві предповів вилікування, як тільки я прибуду на Україну. Що дослівно й сталося. — Хотів би, щоб і мені хтось щось таке предповів, — казав на це мій стражденний друг.
Попрощалися ми біля години дванадцятої, а опісля ми з Іваном Петровичем пройшлися вниз Фундуклеєвською, дійшли до опери і там на розі Володимирської зайшли до ресторану з назвою Театральний.
Цікаве місце, оповите ремінісценціями минулого, в якому все ще нагадувало блаженні часи імперії Романових. Старовинне мебльовння, тяжкі, вилинялі, плюшові портьєри. Здавалось, що ми можемо зустріти тут Заньковецьку в кружевах й криноліні, Винниченка з його високим стоячим комірцем, пишних дам в довгих сукнях і широких капелюхах, панів у крохмалених маніжках і шовкових краватках з рубіновою шпилькою. Але між нашою уявою і нашою дійсністю зяяла глибока прірва. Залишились тільки декорації. Полиня-лі, запорошені, неестетичні. Все ж решта зникло безповоротно. До старих декорацій додано лиш нову сірість, обноше-ність, вбогість.
Гостей в ресторані було мало, обслуговували дві молоді кельнерки в білих халатиках. Одна з них, гарна русявка, говорила до нас гарною українською мовою, за що Іван Петрович обіцяв заангажувати її до його чергового фільму. Подали нам щось з української кулінарії — борщ і відбивні котлети, а до того пиття, що мало вигляд чаю без цукру. Але це можна було звати обідом і коштувало воно не так вже дорого.
Для решти дня ми мали багату програму. О годині другій, я вже був в бюрі київського ДНБ, яке містилося на третьому поверсі правого крила Наркомату у кількох кімнатах з характерною совєтською, незграбною обстановкою, де я познайомився з керівником прес-агенції і обговорив з ним постачання кореспонденцій з Києва для нашої централі в Рівному.
Далі, моє пилигримство було направлене до Музею Українського Мистецтва, де на мене чекав Іван Петрович і де я пережив чимало надхненних моментів мого життя, щось як у древньому храмі моїх предків, де віками приносились жертви божествам землі і неба. Не дивлячись на те, що з музею багато цінного вивезено було кудись на схід і що його було пограбовано німцями, він все таки і в такому зредукованому стані робив враження. Це була далебі святиня. Зі стін, зі стендів, з кожного кута і закутка дивилися на тебе твори мистецтва особливої, кажу точно: української подоби. І по своєму, великої мистецької поваги. Що свідчило про дуже своєрідний геній дуже своєрідного народу. Відмінний від народів заходу, а разом відмінний від народів сходу. На всьому плястично домінував ліризм серця і матерії. Краєвиди, будови, людський типаж, одяги, речі, побут. Поєднання кольорів, формування матерії, показ ліній і вияв кутів бачення, все це емоційно сприйняте, сенсуально-виявлене. Можливо тому, наше мистецтво не легко сприймається людьми заходу. Замало в ньому драматичного, динамічного, гострого, констратового. Зачіпного й агресивного. Брак темпераменту і гостріших дерзань.
Але для мене, втомленого чужиною, ця українська лірика була дорогою. І діяла на мене повзбудливо. Своєю близ-кістю і безпосередністю. В тому не було фальшу. Це наше своє близьке і рідне. З чим ми кровно споріднені.
Ми пробули в музеї понад годину, а далі ми зробили стрибок аж до опери. З вулиці Олександрівської на Володи-мирську.
Київська опера. До цього часу вона була підмінована і призначена на страту але її розміновано і тепер її можна відвідати... І вже почались заходи для відкриття її постановок, її будову споруджено в 1897-1901 роках, за проектом архітекта В. Шретера. Вона вславилась не так багацтвом своїх постановок, як багацтвом революційного дійства. 1911 року, під час постановки "Руслана й Людмили", в присутності царя Миколи II, тут було вбито відомого прем'єра царської влади Петра Столипіна. За самої революції це було місце чисельних масових з'їздів, мітінгів, маніфестцій. Учасники цього люблять пригадувати перший з'їзд українського селянства 17 грудня 1917 року. "Дві і пів тисячі делегатів ледве вмістилося у прегарній залі цього театру. На тлі малинового оксаміту і золотих оздоб оперної залі, вирізнялися селянські .свитки"... — згадує М. Ковалевський. Згадуються такі ж з'їзди робітництва, вояцтва, сесії Центральної Ради. В повітрі чуються промови Грушевського, Винниченка, Петлюри. Всього того, що шукало, вимагало і знаходило незалежність України. Тут також вперше прозвучали і мелодії "Ще не вмерла". Стіни цієї будови насичені тим духом незалежності! і хто зна, чи пощастить його кому вивітрити. Ця опера стоїть в самому центрі цієї невмолимої стихії.
Що ж до її мистецького дорібку, особливо в роки перед Першою світовою війною, та в часі війни до самої революції, то це була, як свідчить у своїх спогадах знаний диригент Олександр Кошиць, "дешева халтура на велику скалю... Це була стара прекрасна машина, яка безупинно працювала вже років з п'ятдесят без ремонту — шипіла, свистіла, гуркотіла, але везла".
По революції її відновлено і піднесено з твані занепаду на певний рівень мистецького виконання з добрим титулом "Державний ордена Леніна Академічний Театр Опери та Балету УРСР імені Т. Г. Шевченка". Тут виступали Зоя Гайдай, І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Манько, Б. Гмира, М. Гришко, Є. Чавдар і багато інших звучних імен нашого вокального світу. Давали "Запорожця за Дунаєм", "Тараса Бульбу", "Івана Сусаніна", "Євгена Онегина", "Кармен", "Аїду". Диригував здебільша А. Пазовський. Виконання було, як згадують знавці, на високому рівні і коли б не вносилось туди відомої совстської пропагандної халтури, оперу можна б вважати на рівні опер європейського заходу.