ба, де б Москву замінено Берліном, а "геніяльного батька народів", "геніяльним фюрером-визволителем". А щодо Горького та "старшого брата"... Задовго ми в тій юшці квасились, щоб можна так скоро від неї збавитись. З цим боролися люди двадцято-тридцятих років... Але натиск був ґвалтовний і вибору не було. Денаціоналізація страшна язва. Вона роз'їдає не лишень мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомости, це лиш порожня форма, без змісту.
Данило Багазій, на мою думку, був людиною далеко не буденною. Шкодую, що я не маю про нього більше даних, але і з того короткого нашого знайомства тоді в Києві я міг винести враження, що він належав до особистостей самобутньої постави і рівня. Вибраний примірник слов'янського, можливо полянського кореня, з ясним, чітким, реальним поглядом на речі і явища, з оригінальною самостійною свідомістю свого місця під сонцем. І мені здавалося, що його не було аж надто паралізовано чужинецькою ідеологією марксизму, і він міг думати прагматично та мати відвагу рішати справи за вимогами й потребами реального, конкретного життя.
Таких індивідуальностей у нас не було багато, але інколи вони траплялися. І можливо, саме за це він поплатився життям. Для німців, які хотіли бачити тут повно безголов'я, поява розумної, ясної голови не була бажаним явищем, а тому вони, без надуми вирішили його позбутися.
Але в моїй пам'яті його світлий образ зберігся на все життя.
II
Другий день нашого Києва — вівторок. Замурзане, сіре небо з погрозою дощу чи снігу, температура плюс 5-7 Цель-зія. Рано, на загальній нараді, вирішено зробити інвазію на кіно-студію. Ми жили епохою Голливуду і ця справа особливо нас цікавила... Дармащо Київська Кіно-студія, офіційно зветься Кіно-Фабрикою, а тому там годі сподіватися Голливуду. Розташовано її на цьому ж Брест-Литовському шосе під номером 110 ще за часів НЕП-у, починаючи 1926 роком за проекцією архітектора з прикметним прізвищем Рикова в стилі "голої функціональної архітектури" і будовано роками гень аж до війни, хоча вже в грудні 1927 року, там випущено перший дитячий фільм з одеситською назвою "Ванька і Месник" за сценарієм Лукова й Мухи, режисери А. Лу-ндіна.
. З того часу фабрика фабрикувала велику кількість фаб-16 рикатів відомого стандарту для вимог пропаганди, "досягнень великого жовтня", до яких мистецтво додавалось щось, як забарвлення для лімонаду. І головним магом цього пігменту був Олександер Довженко... ГВийнятково обдарований майстер широкого засягу — режисер, .маляр, письменник, який був безнадійно змарнований навалою найвульгарнішої тенденційности, накинутої згори під тягарем якої нівечились усі намагання втримати цю фабрикацію на рівні якогось артизму.
Він почав було експеріментувати з певними філософськими темами імажиністичного типу ("Земля" 1930), щоб одразу перейти на агітку "Арсенал" для зрівноваження ідеалістичних тенденцій культу Землі недопустимих в царстві культу діялектичного матеріялізму. За що йому чимало дісталося від непомильних цадиків тієї віри.
Йому безоглядно накидали теми ("Щорс"), його безконечно змушували переробляти сценарії ("Звенигора"). "В сценарії, — писав він про це пізніше, маючи на увазі "Звенигора", — було багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій, тому я переробив його процентів на дев'яносто, наслідком чого його автори демонстративно зняли свої імена". Отже, мінялось, краялось, виверталось, вилазилось зі шкури, щоб догодити богам і в наслідку виходило, як згадує про це в своїх спогадах С. Ейзенштайн: "Ніхто нічого не може зрозуміти, а зветься "Звенигора".
Не творилося органічно, логічно, творчо, а бабралось,
зшивалося грубими нитками тенденції з такою дозою агітки,
від якої робилося млосно навіть найзадубілішим партій-
никам. ., , . . . ... ,."," ,
*) Цитую за І. Корніенком, "Українське радянське кіномистецтво".
Пізніше, на всесоюзній творчій нараді в Москві 1935 року, Довженко намагається таку свою "творчість" пояснити: "В "Арсеналі", в умовах тодішньої української обстановки, я виступав насамперед, як політичний боєць. Я поставив собі дві мети: в "Арсеналі" буду громити український націоналізм і шовінізм з одного боку, — буду поетом і співцем робітничого класу України, який зробив соціялістичну революцію — з другого. Ці два завдання за тих умов ів той час були для мене найважливішими. Ось чому тоді, не володіючи теоретичними обгрунтованнями своїх формальних шукань, прийомів, я не рідко працював, як працює боєць у бою, — не дбаючи про те, чи за правилами рубання рубає він ворога, а чи не за правиламиОтже, як казав Гоголь, —"катай валяй ліш би гарячо". Побільше дьогтю, бляхи, гістерики... Щоб вийшло "сім кіп брехоньок, або пуд гречаної вовни".
Слава Богу, що робилося це не для українського народу, а тільки для "робітничого клясу, який зробив соціялістичну революцію"... Читай — "голі кабацкой" під командою різних Муравйових.
За таких же умов "тодішньої української обстановки", працював ще змарнований талант кіномистецтва і скульптури, родовитий полтавець з дуже не полтавським прізвищем
— Іван Кавалерідзе. Патріот високого наснаження з романтичною біографією на подобу того "Мцирі", що його оспівував Лєрмонтов.
За споминами бандуриста з Полтавщини Мусія Олексі-єнка, що їх переказав А. Височенко в календарі "Відродження" (Буенос Айрес, 1961), предків Кавалерідзе мав привезти з Кавказу і оселити в своєму селі Блотниці біля Ромен, відомий приятель Шевченка, граф Яків де-Бальмонт, який брав участь у загарбницькій війні на Кавказі минулого століття, але офіційний біограф мистця А. Німенко каже, що "в середині минулого століття, після Кавказької війни, генерал Ла-данський перевіз у свій маєток на Полтавщину кілька родин грузинів... Серед цих грузинів був і Васо Кавалерідзе, або Василь, як його кликали полтавські землероби. Син Baca
— Петро одружився з вродливою українкою Калиною Кухаренко і з цього подружжя, 14 квітня 1887 року, народився майбутній відомий скульптор і кінодіяч Іван Петрович Кавалерідзе".*)
І хоча совєтські біографи дуже часто жертвують правдою на користь певної діялектики, однак на цей раз хай буде "як пан каже".