І багато було зроблено. Місто ж було мертве і тут, диви, сливе за ніч налагоджено водопроводи, засвітилося світло, урухомлено трамвай, пущено огрівання. А треба пам'ятати, що багато з того було знищено цілковито. Наприклад, таблицю телефонної централі було витягнуто з Дніпра і приміщено назад на її місце, де нею орудували ошубкані в фуфайки круглолиці молодці в розсміяними очима.
*) Hitler's War Directives 1939-1944. Blitzkrieg to Defeat. Edited by H. R. Trevor-Roper.
Взагалі ж це місто за останнє чверть століття дійшло до краю. Революція, голоди, черги, нічні арешти, вивози, екзекуції, а тепер ось нова окупація... І все це разом витворило клімат повного занепаду. Сірі, обвітрені будови, занедбані вулиці, зім'яті, втомлені обличчя людей. І хоча тут щось будувалося, одначе все то виглядало гірше, ніж старі будови. І тоді ми ще не могли знати, що його чекало повне знищення. Головна команда німецького фюрера видала було розпорядження за числом 34 з 12 серпня 1941 року такого змісту: "Атака на саме місто Київ має бути стримана. Є пропозиція знищити місто запальними бомбами і гарматним огнем, як тільки засоби постачання на це дозволять".*)
Але засоби постачання на це не дозволили і місто лишилося жити. Кволо, півмертво, жасько. Головне контрабандою. Кияни вдавалися на село і там шукали порятунку... Міняли все, що могли на харчі, але що було міняти? За всі ті минулі дісятиліття безконечно щось мінялося. Люди жили з останніх решток... Довіз харчів перешкоджено, о п'ятій годині закривалися вулиці. Довгі вечори у холодних, голодних, тісних житлах. Місто виглядало німо, темно, гробово.
Y такий час нам прийшлось бачити Київ.
І мусіли достосовуватись до його норм. Біля п'ятої години ми вже були вдома. До речі, саме тоді засвітилась електрика і почали гріти радіатори центрального огрівання. На кватирі Івана Петровича було ясно, тепло і рухливо. Готувалися до прийняття голови міста, який обіцяв приїхати й познайомитись з нами.
Головою міста у той час був Данило Багазій, за професією учитель, який обняв це становище, можливо, не зовсім до цього готовий, але виконував його цілком добре. Ми цікавилися цією зустріччю і біля сьомої години він прибув зо своїм заступником. Приємне знайомство і радісне вітання. В їдальні вже чекав накритий стіл і почалася вечеря.
З першого ж погляду Багазій робив враження солідної ділової людини. Високого росту, міцної комплекції, правильних рис обличчя, віком понад сорок років. На мою думку, ідеальний представник клясичного киянина, дармащо його біографії ми не мали можливости знати. І дуже шкода. Ця постать заслуговує більшої уваги, ніж побіжна епізодична згадка. Але тоді ми жили гарячими моментами і на більшу увагу не збувало часу. Ми сиділи поруч за столом, де багато говорилося про різні справи суспільно-політичного порядку, але нічого особистого. Y ті початкові місяці несподіваного "визволення" багато думалось про відновлення української державносте, навіть проти волі "визволителів", як що тільки буде для цього якась нагода. Ми ще могли думати про різні розвитки війни, не виключаючи і такого, як це сталося 1917 року. А були і такі, що вірили навіть в Гітлера, портрети якого появилися з маркою "визволитель"... Хоча ця ілюзія тривала дуже коротко. Найреальнішою була думка, що народ України здобуде свою державність засобами внутрішньої організації всіх ділянок життя на чолі з Національною Радою, щоб бути готовою, коли постане для цього можливість. В цьому аспекті формувались також організації військового, або паравійськового характеру, навіть під виглядом поліційних відділів.
Подібні думки не були чужими для тодішнього голови міста Києва, хоча він не належав до людей рожево-оптимістичних. Для оптимізму не було тоді місця. Він щодня зуда-рявся з представниками окупації у час їх найбільших тріюмфів і міг бачити їх дійсні наміри. Не було й мови про будь-які політичні концепції завойованним, натомість було дуже помітно, що їх завданням було здобути "раум" (простір), очистити його від місцевого населення, або обернути його у якесь дивовижне рабство на взір часів далекого минулого. З цими намірами творились труднощі з постачанням харчів, виморювалось полонених, касувалося шкільництво...
Для голови міста Києва всі ці проблЄхш не були таєхм-ницею. Він їх дуже добре знав і розумів. І мав сізіфове завдання з ними боротися. І в багатьох випадках їм щось вдавалося зробити. Місто жило, деякі райони навіть зуміли роздобути харчі, організувались публічні харчівні, налагоджувалась санітарна справа, підвезено опалу. Голова міста дуже охоче ділився з нами відомостями про ці справи.
Говорили також і про нашу українську політику. Головне, "мельниківці-бандерівці". Під цим оглядом голова Києва був досить грамотний, він почав свою кар'єру співпрацею з мельниківцями, але по суті ці поділи між західніми українцями не казали йому нічого мудрого, ані для розуму, ані для серця. Знані наші витівки незрілої політики. Після усіх тих вівісекцій нас зісталося і так горстка активних людей, а тут ще це самознищення. Для ворога це чисте золото, особливо на цьому терені, де гуляло необмежено стільки провокацій.
Між нами був завзятий ентузіясг кіно-майстерности Ка-валерідзе і тому ця тема займала також чимало уваги. Говорилося про необхідність урухомити кіно-студію, де все чекає на працю: люди, приміщення, апаратура, матеріял. Залишилося тільки пустити в рух діло, чим був переповнений наш пан-господар.
А при цьому не забуто й про літературу. Чи можливо тепер тут щось творити, видавати? Хотілося б змінити трохи атмосферу творчости, тематику, дух, наставления. Щоб було тут більше національного не лишень "за формою", але й "за змістом". Забагато тут Горького, "соц-реалізму", "старшого брата".
Голова міста Києва переконаний, що все це можливе, що ці справи аж ніяк для них не чужі і це вже наша справа, як ми їх потрапимо розв'язати. А головне, буде залежати від наших господарів. До цього часу, вони ще не прозради-ли своїх намірів в цьому напрямку і ми, хіба, можемо догадуватися, що вони не дуже сприяючі. Особливо, коли б ми захотіли творити літературу за духом і стилем націоналізму, їм більше підходило б щось таке "совєтське", ні рак, ні ри-