"Страшні переживаємо дні, — нотував мій нотатник з 28 лютого. Надворі ніч — чорна і німа. У тій ночі щось-десь діється. Невідоме, несподіване. Що нас чекає? Згадуються часи "Великої руїни"... Історія найбільших війн древности — Тигру і Єфрату, Єгипту, Картаґени. Згадуються війни Галь-ські, завойовання Америки... Війни релігійні. Хотілося б дожити до кінця, коли люди будуть знов людьми, а не лиш тваринами".
Два тижні пізніше — новий удар. Мій нотатник повідомляє про це обережно: "10 березня. Вечором панахида по Шевченкові. Багато людей пролило сьогодні ріки гарячих сліз, що цього не висловиш"... І знак питання. Ця панахида не була тільки по Шевченкові, а по кількох сотнях в'язнів, розстріляних у понеділок 8 березня у Рівенській в'язниці. Великий собор був переповнений народом. Правив Платон Ар-темюк. Люди стояли навколішках із свічками в руках. "Вічную пам'ять" співали цілою церквою. Обличчя багатьох були залиті слізьми".
Про цю трагедію офіційно газета "Волинь" 18 березня помістила лишень кілька речень: "Кара за вбивство. 8.3.1943 року пробували в'язні рівенської в'язниці втекти, при чому вони вбили одного німецького урядника і одного голяндсько-го вартового. Енергійним виступом сторожі відбито цю спробу втечі. На розпорядження командуючого поліцією безпеки і СД за кару і відплату ще того самого дня розстріляно всіх в'язнів в'язниці".
У місті велике напруження, зустрічні знайомі поняті глибоким смутком. Багато з них стратило своїх рідних. — Скажіть, що буде далі? — раз-ураз питають мене. — Хто може сказати, — відповідав я. Події розгортаються свавільно і нема сили їх стримати в рямцях.
Коли я рано зайшов до уряду ДНБ, там панувала мертва тиша... З верхнього начальства не застав нікого... Всі були на нараді в райхскомісаріяті. Коли я вертався додому, по дорозі зустрів заступника шефа ДНБ Блюме і кореспондента Гартмана. Обидва були розчервонілі й насуплені. На мій запит, що сталося — Блюме відповів: Шрекліх! (жахливо). Будуть котитися голови.
Після цього до райхскомісаріяту нагнали полонених, навезли різного матеріялу, почали вкопувати довкруги будови стовпи і осотувати їх колючими дротами. На вихідних кінцях вулиць почали будувати бетонові укріплення з кулеметними гніздами.
Вечорами, як звичайно, я зустрічався з Германом Блюме. Звичайно говіркий і жартівливий, він був тепер мовчазний. Мій вигляд не прозраджував також радости. Ми мінялися лишень кількома зауваженнями. — Зле, — казав він. — Гірше, ніж зле, — відповідав я на це. — І скажи... Чому вони провокують? — питав він. — Сам знаєш чому. — Але ж вони знають, що ми таке не можемо толерувати, — казав він, маючи на увазі партизан. — Вони це знають, — відповідав я. — Що ж вони хочуть цим доказати? — питав він. — Може те, що вони люди, — відповідав я. — І що ж вони думають перемогти? — питав він далі. — Ти завжди любив дивитися на карту Европи. Тепер он поглянь на глобус. Нічого це тобі не каже? — говорив я. — Нам не треба, щоб нас любили, а щоб нас боялися, — вирвалось у нього старе його твердження. — Але може і таке статися, що вас не будуть ані любити, ані боятися, — казав я. — Зрештою... Знаєш... Від мене це не залежить... Ані від Пюца... Ані навіть від Коха. На це є вища воля, — казав він на закінчення могіи.
До речі скоро після того, Герман Блюме прийшов до мене вечором і дуже сухо і коротко заявив: — Знаєш. Узавтра я відходжу. їду до Райху. На завжди. Отже, допобачення... Хто зна, коли і де. — Другого дня його кімната залишилася порожньою. Його відхід не був для мене зрозумілий і лишень гень пізніше я міг довідатися, що з України почали забирати всіх відповідальних урядовців з прихильним наставлениям до місцевого населення. Окупантська адміністрація мала бути неприступна, безоглядна, ворожа. Герман на таке не надавався.
Але його кімната не довго лишалась порожньою. Вне-довзі її зайняла одна молода, цікава жінка з Кельну на прізвище Кляра Уїнь, яка працювала в так званому емісійному банку для України.
Напруження в місті ввесь час зростало. Інколи ночами, невідомо чому, зривалася кулеметна стрілянина, днями часто зчинялася несподівана тривога. Мовляв, десь там "з'являлися партизани", дармащо їх ніхто не бачив. У страха очі великі, бо слово "партизан" почало вживатися, як пожежа чи динаміт.
Особливо своєрідним видалось того року святкування Шевченка в неділю 14 березня, в годинах пообідних, в залі кіно-театру "Де-Лі", на якому я мав доповідь. Довга, з підвищенням до заду заля вщерть набита народом. Настрій молитовно взнеслий. І враз, перед відкриттям сцени, до залі увійшло щось з п'ятьох німців в уніформі цивільної поліції. Публіка була цим надзвичайно стурбована, це виглядало на облаву, саме тепер ловили людей і вивозили до Райху на роботу. Люди заніміло сиділи на своїх місцях і напружено чекали, що буде далі. Поліцаї крутилися спереду, пішли за сцену, до убиральні, щось там шукали і це тривало.
Я сидів у першому ряді, біля мене сидів голова "Просвіти" Кибалюк, нам це дуже не подобалось і треба було це вияснити. І тільки я встав, щоб це зробити, як у той самий момент зірвалась на ноги мало не ціла зал я. І здавалось, що люди почнуть утікати. Я швидко зайшов на сцену, знайшов лейтенанта поліції і запитав його, чого їм тут треба. Виявилося — нічого особливого. Учора вони мали тут імпрезу і залишили якісь речі. І ось прийшли, щоб їх забрати. Я сказав, що тепер ми маємо тут нашу імпрезу і вони нам заважають. Вони обіцяли скоро відійти.
І дійсно, по короткому часі вони відійшли і наша програма почалася. Відчувався настрій релігійної єдности. Зливались во єдино серця й душі. У цей час між нами вже не було "ізмів" чи "івців". Ми були міцно злиті почуттям спільної долі і незломним бажанням боротись за наше право на життя і на смерть. Байдуже, які б сили проти нас стояли.
Формально про це свято газета "Волинь" у тому ж числі, де повідомлялося про "кару за вбивство", писала коротко і загально: "Шевченківська академія в Рівному. В неділю... старанням окружної "Просвіти" відбулася академія пам'яті Тараса Шевченка, яку відкрив святочною промовою голова "Просвіти" Н. Кибалюк. Відомий український письменник Улас Самчук виголосив реферат, в якому всевичерпуюче висвітлив життя і творчість Шевченка та його титанічне значення для українців усіх часів і по всій землі — що, властиво, в найбільшій мірі спричинилося па глибоко-урочистий зміст академії.