Від Сталінграду відплив німецьких армій зі сходу розпочався швидким темпом. Вже біля 14 лютого вони стратили Ростов над Доном, а яких десять днів пізніше, віддали Харків.
І одразу це дуже виразно відбилося на всьому їх запіллю; партизанка, яка до цього часу перебувала в стадії підготовки й вичікування, почала активізуватися. З різних околиць сливе щоденно надходили відомости про партизанські рейди на німецькі "шлюц-пункти", на поліційні станції, на контрольовані ними заводи й фабрики, на конфісковані господарства. Ходило покищо про мобілізацію засобів зброї, амуніції, харчових запасів... Як також організацію своїх точок опору на довшу мету.
На цей час партизанка була виключно українська, про совєтську не було ще навіть й чутки, діяли відділи під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця, які оперували на півночі Волині й Поліссю, а опісля почали проявляти себе відділи, контрольовані Організацією Українських Націоналістів (бандерівців), а трохи згодом також ОУН Мельника. Українські пів-військові формації, що були сформовані за дозволом німців для потреб поліційних, як, наприклад, батальйон в Рівному під командою генерала Леоніда Ступницького, залишали свої стоянки і відходили до лісу. Туди також відійшло багато окремих осіб, які мали якесь відношення до військового діла. Мобілізація спротиву розпочалась на повну скалю.
Загальна ситуація була напружена, тюрми набивалися молодими людьми, яких хапали де тільки трапилась для цього нагода, на селах відчувався гострий дух мілітаризму.
Відповідно до цього формувалася і моя поведінка. Я завжди був за витриманість, обережність і поважність. Таке моє наставлення залишалося і надалі. Не датися на легковажний зрив, а особливо діяти всім разом і однозгідно. Спочатку це давало поживу для деякої демагогії, але згодом мене почали розуміти і наші стосунки з лісом почали налагоджуватися... І стали навіть дружніми.
А щодо німців, то відношення до мене було невиразне. Я перебував під покровом могутнього ДНБ з таким його керівником, як Apio, а тому моє там становище було терпимим. Моє життя намагалось бути далі "мирним". Ось у моєму нотатнику від 3 лютого вписано: "Читаю історію Англії Анре Моруа та історію світа Герберта Уеллеса. З великим трудом викінчую п'єсу "Любов і ненавість" (пізніше перейменована на "Шумлять жорна")... Обдумую спогади про О. (Олену Телігу). Надходить рішаючий час. Ще рік, ще два... Німеччина з математичною точністю ступає назустріч заг-лади. Зараз прочитав в газеті прокламацію Гітлера з приводу десятиліття його влади. У ній чується віра, але не чується певности. Що буде, коли вернуться большевики? Нічого. Кінець.
Корисною для нас, в перспективі часу, є така установа в Рівному, як Райхскомісаріят. Вона насторожила всі душі і всі серця нашого народу, а бути чуйним і настороженим у час війни є корисно. Деякі люди з Прусії думають, що вони в Індії, або Готентотії. Сталінград мусить їх отверезити".
До речі, ці нотатки писалися обережно і в малих дозах. Малося на увазі можливість арешту. Не дати проти себе зайвого матеріялу.
Десь у цих днях ми були на прийняттю в директора цукроварні в Бабині Андрія Пивоваренка, 15 кільометрів від Рівного. Було там чимало різних людей, а в тому також німців. Я сидів за столом з гебітскомісаром Рівного — Беером. І коли ми підпили і наші язики розв'язалися, я наговорив комісарові таку кількість "правд у вічі", що боявся чи це мені зійде. Одначе, це якось зійшло. Можливо тому, що й сам комісар починав бачити ту правду, лишень не міг її висловити, а головне не почував себе певно в цій загальній ситуації.
Директор Пивоваренко був добрим українським патріотом і добрим фахівцем свого діла, але мав чимало клопотів на два фронти: з партизанами, які вимагали від нього "солодкого" і ес-де, яке гостро слідкувало за його рухами. Кари за приязні стосунки з партизанами були короткі і без розмов — розстріл, а тому директор намагався "задобрювати" тих і других, як міг. З цього самого приводу було зроблено це прийняття просто в головній залі самої фабрики. Гості гарно бавилися, але вираз господаря не прозраджував радости.
Так. Для радости не було причин. 18 лютого мій нотат-ник натує: "Цей день — річниця прибуття Тані з Києва, ми провели у спогадах про Олену. В її речах знайдено зшиток її віршів, писаних її рукою, знайшли їх фотографії з їх друзями, а в тому також з Д. Д. Як також наші знимки, зроблені під час нашої мандрівки з Кракова до Львова. Знайшли три грамофонові платівки, награні Михайлом на бандурі, які ми одразу, три рази, на їх пам'ять, переграли на нашому патефоні. Мила, дорба, хороша Олено. Шаную твою пам'ять".
А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем'янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано, там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста і вже того самого дня в годині п'ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавсь-ким. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців — Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебедін-ська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.
Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем'яния трудом невільників.
Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею, вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували і вона загинула в тюрмі і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки... Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини — Черкавських і Рощинсь-ких перестали існувати. До цього спричинилися три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім'я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейн-ляндії — буде навіки прокляте.