Закривши журнал, повідомив нам, що звати його Григорієм Вікторовичем і що він викладатиме історію.
— Григорій Історович, — шепоче, мовби сам до себе, мій сусід. Йому, мабуть, уже нудно за отим "кордоном", але не я його проводив, тож не мені його й затирати. А вчитель тим часом просить дістати підручники з історії і починає урок.
Розповідав він цікаво, навіть не заглядаючи в книжку. Я підпер підборіддя кулаком і наладнавсь уважно слухати. Та тільки зосередивсь, як лясь щось по вухові! Наче з рогатки дробиною.
Я аж підскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хіба ж дізнаєшся! В усіх такі невинні обличчя. Тоді обережно, щоб не помітив учитель, скошую очі під парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили… Анічогісінько!
Тільки почав слухати, як знову по вухові — лясь!
Оглядаюсь різко — ті самі невинні обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!
Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж!
Гарячково нишпорю в кишені… Ага, ось вона!
Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кінцях: надівати на пальці.
Кладу резинку на коліна, видираю із зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить і папером.
Мій сусіда так очима й пасе. Він помітив, що мене методично обстрілюють, і тепер аж горить од цікавості: що ж я лаштую у відповідь? Забув навіть стерегти свій кордон.
Я міцно згортаю клапоть паперу, потім перегинаю навпіл, закладаю в резинку. Надіваю петлі на великий і вказівний пальці, натягаю щосили і, не цілячись, стріляю з–під ліктя назад.
— Ой!..
Поцілив!
Кононенко аж шипить, давлячись сміхом, а я боюсь і моргнути — дивлюся прямо на вчителя.
— Що сталося? — невдоволено запитує він. — Голобородько, чого ви кричите?
— Хтось по губі вдарив! — скаржиться Голобородько.
— Ви як маленький! — кидає з досадою Григорій Вікторович. Однак Голобородько не вгаває:
— Еге, маленький… Вас би так вдарили!
— Гаразд, розберемося потім, — нетерпляче обриває його Григорій Вікторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались?
Мій сусіда одриває од парти голову й відповідає, що виспався.
Урок триває, триває і обстріл. Щоправда, він не такий уже інтенсивний: я прикрив долонями вуха і отим, що позаду, тепер не так цікаво поціляти в мене. Слухаю вчителя і обіцяю собі прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отоді хай начуваються!
На перерві, щойно вчитель залишив клас, до мене підійшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Він був на голову вищий од мене і мав довгі, мов у горили, руки.
— Це ти мене вдарив?
— Не я…
— А що в тебе в парті?
І не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу.
— Хлопці, м'яч!
Зціпивши зуби, я кинувсь до нього:
— Оддай!
— Хлопці, ловіть! Гоп–ля!
"Портфель" став літати по класу. Я кидавсь від одного учня до іншого, але бачив лише порожні руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: "Гоп–ля!"
Врешті "портфель" знову потрапив до рук Голобородька. Він почекав, поки я підскочу до нього, підняв догори руки.
— Оддай!
— А ти спробуй дістань!
Я не витримав і щосили штовхнув його в груди. "Портфель" полетів на підлогу, а Голобородько вчепився мені в чуприну…
Розборонив нас дзвоник.
Після того мені було не до уроків.
— Він тебе битиме, — передав на наступній перерві Кононенко. — Сказав, що й кістки тобі потовче.
— Ну й хай… Бачив таких!
Однак на душі в мене було незатишно. І не так лякала бійка, як те, що всі тут мені чужі, всі проти мене. Навіть мій сусіда, навіть Олька Чровжова.
На великій перерві іду шукати Федька. Якщо й він зречеться мене, тоді не варто жити на світі…
— Голобородька я знаю,— каже Федько. — То коли ж він збирається тебе бити?
— Сьогодні після уроків. — І додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всі там за нього, усі проти мене.
— Я піду з тобою, — вирішує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш?
Коли скінчилися заняття, Федько чекав мене у коридорі. Всю дорогу раїв:
— Він вищий од тебе, так ти бий його під дихало…
Скільки ми бились, не знаю. Дзвеніло тільки в голові і миготіло в очах. Та ще повітря було мов розпечене. Потім мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мій зник, наче провалився крізь землю.
— Молодець! — хвалив мене по дорозі Федько. — Голова не болить?
Я мацав болючі гулі й відповідав, що не болить.
Другого дня я прийшов до школи, увінчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнішим учнем восьмого "В".
Хлопці, які вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспішали першими привітатись зі мною. Тиснули щосили долоню, наче хотіли пересвідчитись, чи такий уже я силач.
Ось до класу влетів Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель під парту, голосно привітався:
— Тюлько, здоров!
І не встиг я образитись, як він тицьнув мене кулаком під бік, сказав захоплено й весело:
— Та й здорово ж ти отій драбині навішав! Так йому й треба!
Я не допитувавсь, чому саме "треба", мені досить було щирого захоплення, що світилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не від злості. Отож і сердитись нічого.
Однак радість моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора.
Я йшов і думав, за що лаятимуть? Бо скільки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була місцем спокути, суворих доган.
— А, це ти… Ану підійди ближче!
Повільно наближаюсь до величезного блискучого столу, за яким зловісно сяє директорська лисина.
— Ну, розказуй, що ти вчора накоїв після уроків.
Аж тепер став ясно, чого викликав директор. Хтось таки доніс про вчорашню бійку. Але чому ж тоді мене покликали одного?
Я опускаю голову. Не знаю, що казати директорові, до того ж не хочу, щоб він побачив мої синці.
— Билися? — допитується він. — Ти що, язик проковтнув? Чи не хочеш розмовляти зі мною? За що ви бились?
Я мовчу. Як розповісти про те, що сталося, щоб він зрозумів?..
— Отже все, що сказав мені Голобородько, правда?
Голобородько?!
Мені аж подих забило від обурення. Чого–чого, а такої підступності я не чекав. Мене охоплює похмурий відчай. Тепер нехай лає, нехай карав мене, як йому заманеться, я не скажу більше жодного слова. Бо все одно не повірить.