– Ні, я їй вірю. І Неш вірить, – відкинув я Джоаннині припущення.
– О господи! – вигукнула міс Марпл. – Та це ж найцікавіше з усього почутого сьогодні.
Вже коли ми йшли додому, Джоанна сказала, що мені не слід було говорити про думку Неша стосовно анонімних листів.
– Чому? – здивувався я.
– Та тому, що, може, місіс Дейн Калтроп і є анонімниця.
– Ти й справді в це віриш?
– Я не зовсім певна, але, погодься, вона дивна жінка.
Ми знову почали перебирати всіх можливих злочинців. Два дні перегодом, коли я поночі повертався машиною з Ексхемптона, щось сталося з фарами вже при в'їзді в Лімсток. Довелося зупинитись і покопатися у проводці, перш ніж фари знову засвітилися.
На дорозі нікого не було. З настанням ночі у Лімстоку не виходять з дому. Перші будівлі стояли зовсім поряд. Серед них особливо виділявся потворний гостроверхий будинок Жіночого інституту. Його обриси невиразно окреслювались у світлі зірок, і я відчув, як мене щось спонукає підійти і подивитися на нього зблизька. Не знаю, можливо, я вловив тінь людини, що крадькома прослизнула у ворота. Мене нестримно тягло до цього місця. Ворота були відхилені, і я пройшов крізь них у двір. Коротенька доріжка і чотири східці вели до дверей. Хвилину-другу я постояв біля них, вагаючись, що робити далі. Раптом зовсім поряд почулося шарудіння. Так, наче шаруділа жіноча сукня. Я рвучко обернувся і пішов до рогу будинку на звук. Там нікого не було. Звернувши за ріг, я несподівано зовсім поряд побачив відчинене вікно.
Потихеньку підкрався, прислухавсь. Було тихо, жодного звуку, та я відчував, що всередині хтось є. Моя спина ще не зовсім зміцніла для акробатики, але я сяк-так виважився на руках і, перехилившись через підвіконня, звалився всередину й наробив шуму. Потім устав, прислухався і, виставивши перед себе руки, пішов углибину. Праворуч почувся слабкий звук. Я згадав, що в кишені була запальничка, і миттю запалив її. Одразу ж різкий низький голос наказав:
– Погасіть!
Я негайно погасив запальничку, бо впізнав голос Неша. Він узяв мене за руку і повів через двері в коридор. Тут не було вікон. Він засвітив лампу і подивився на мене скоріше з жалем, ніж зі злістю.
– І треба ж було вам нагодитися саме в цю мить, містере Бертон.
– Вибачте, але мені здалося, що тут хтось був, – пробурмотів я.
– Ви кого-небудь бачили?
Я повагався, а потім сказав:
– Не певен. Мені здалося, ніби хтось прослизнув крізь ворота, ото й тільки. Потім я чув шарудіння.
– Слушно, – кинув Неш. – Хтось ходив навколо будинку перед вами. Він чи вона – не розібрати, постояло під вікнами і, напевно, почувши вас, швидко зникло.
Я знову вибачився і спитав:
– А що вас привело сюди?
– Я твердо дотримуюся думки, що анонімниця не облишить писати листів. Вона цілком усвідомлює, що це небезпечно, але вже не може втриматися. Це як п'яниці випивка, а наркоману – наркотики.
Я кивнув головою.
– Тепер, бачте, я мушу знати, хто ця людина, яка хоче, щоб листи були по змозі такі самі, як і попередні. У неї є вирізані сторінки з книжки і є з чого виклеювати листи. А ось із конвертами складніше. Адресу вона воліє друкувати на тій самій машинці. Вона не ризикує послуговуватися іншою або я" писати од руки.
– Невже ви вірите, що вона продовжуватиме гру? – скептично зауважив я.
– Я цього певен і б'юсь об заклад на що хочете, вона прийде. Ці люди страшенно самовпевнені! І я дійшов висновку, що хто б то не був – доконче прийде зі смерком до інституту, щоб надрукувати адресу.
– Міс Гінч? – спитав я.
– Можливо.
– Хіба ви цього і досі не знаєте?
– На жаль, ні.
– Ну хоча б підозрюєте?
– Підозрюю. І людина ця вельми хитра, бо знає всі ходи у грі.
Я спробував уявити, яку павутину розпустив Неш: кожного листа, що його опускає у поштову скриньку або ж лишає деінде підозрювана людина, негайно перечитують. Рано чи пізно злочинець має помилитися.
Я втретє вибачився за свою запопадливість і небажану присутність.
– Тепер не вернеш, – сказав Неш по-філософському. – Наступного разу бажаю вам успіху.
Я вийшов надвір. Біля моєї машини хтось стояв. Неймовірно, але то була Мейган.
– Привіт! – сказала вона, як завжди. – Я так і подумала, що це ваша машина. А що ви тут робите?
– Правильніше було б спитати, що ви тут робите?
– Гуляю. Я люблю гуляти вночі. Ніхто тебе не спинить і не чіплятиметься з усякими дурницями. Я люблю дивитися на зорі, та й повітря вночі чистіше.
– Це все зрозуміло. Але, погодьтесь, тільки коти і відьми гуляють уночі. Вас же шукатимуть.
– Не шукатимуть. Їх не цікавить, де я і що роблю.
– Як ви себе почуваєте? – спитав я.
– Та ніби гаразд.
– Міс Холланд піклується про вас?
– Елсі як Елсі, кращою не стане.
– Сердито, але справедливо, – погодився я. – Стрибайте у машину, я відвезу вас додому.
Те, що Мейган. не цікавляться, було неправдою, бо коли ми під'їхали до їхнього будинку, Сіммінгтон стояв на ґанку, а побачивши машину, пішов назустріч.
– Привіт, Мейган з вами? – спитав він.
– Так, я привіз її.
– Не слід виходити з дому, нікого не попередивши, – сказав він сердито. – Міс Холланд дуже хвилювалася за тебе.
Мейган щось пробурмотіла і, прослизнувши повз Сіммінгтона, зникла у будинку. Сіммінгтон важко зітхнув.
– Доросла дівчина – такий клопіт, коли росте без матері. Боюсь, що їй уже пізно йти вчитися, – сказав він і, підозріливо глянувши на мене, додав: – Сподіваюсь, це ви брали її кататися?
Я вирішив не виводити його з цієї омани.
7
Вранці я не знаходив собі місця. Події минулого вечора не вкладалися в голові. Настав день щомісячного огляду в мого лікаря Маркуса Кента. Я вирішив їхати потягом. На превеликий мій подив, Джоанна вирішила залишитись у Лімстоку. Вона завжди радо їхала зі мною, і ми кілька днів проводили в Лондоні. А тепер не схотіла навіть на день і сказала, що в неї багато справ, та й чого трястися у задушливому вагоні, коли погода така гарна. Важко було щось заперечити, але це було не схоже на Джоанну. На станцію вона теж не захотіла мене відвезти, і я вирішив залишити машину на стоянці до приїзду.
Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.
– Привіт, що ви тут робите?
– Гуляю.