– Вельми невесела прогулянка. Повзете, як сонний рак.
– А куди мені поспішати?
– Коли так, то проведіть мене на станцію. – Я відчинив дверці, і Мейган сіла в машину.
– А куди ви їдете? – спитала вона.
– До свого лікаря.
– Почала боліти спина?
– Навпаки, стало краще. Сподіваюсь, мій лікар буде задоволений.
Мейган кивнула головою. Ми під'їхали до станції. Я припаркував машину і пішов купляти квиток. Людей на платформі було мало, і я не побачив жодного знайомого.
– Ви не позичите мені пенса? – раптом спитала Мейган. – Хочу купити плиточку шоколаду в автоматі.
– Прошу, дитино, – сказав я, даючи їй монету. – Може, вам ще медяника купити?
– Я більше люблю шоколад, – відповіла вона, не помітивши сарказму, і пішла до автомата.
Я подивився їй услід, і мене охопило роздратування. На ній були стоптані черевики, грубі панчохи, нужденний джемпер і така сама спідниця. Не знаю чому, але мене це страшенно розлютило. Коли вона повернулася, я сердито сказав:
– Чому ви носите ці жахливі панчохи?
Вона здивовано подивилася на них і відказала:
– А чим ці панчохи погані?
– Всім. На них дивитися гидко. І джемпер якийсь пошарпаний.
– Та наче нормальний. Вже стільки років його не скидаю.
– Воно й видно. І як вам не…
У цю мить підійшов поїзд і перебив мою сердиту нотацію. Я сів у пусте купе першого класу, спустив віконницю і вистромився, щоб продовжити розмову. Мейган стояла під вікном, задерши голову, і дивилася на мене.
– Чому ви такий сердитий? – спитала вона.
– Зовсім я не сердитий. Мене доводить до нестями ваш вигляд нечупари і те, що вас це зовсім не хвилює.
– Гарнішою я не стану, як би не одягалася.
– Облиште! Я хочу бачити вас іншою, хочу забрати у Лондон і одягти по-людському.
– Я вам вірю, – сказала вона лагідно.
Потяг рушив. Я подивився на Мейган, на її сумне обличчя. І тут на мене найшло. Я відчинив двері і втягнув Мейган у купе. Почувся сердитий крик чергового по станції, але він тільки й міг зробити, що миттю зачинити двері.
– Навіщо ви це зробили? – спитала вона, потираючи коліно.
– Замовкніть! Ви їдете зі мною у Лондон, і я покажу вам, на кого можна бути схожою, якщо захотіти. Мені набридло бачити вас обшарпаною.
– О! – тільки й спромоглася Мейган.
Увійшов кондуктор, і я купив їй квитка. Вона принишкла у кутку й побожно дивилася на мене.
– Я бачу, ви запальний, – сказала вона, коли кондуктор вийшов.
– Навіть дуже. Це в нас родове.
Я не міг пояснити їй душевного поруху, що спонукав мене вчинити саме так. Коли вона стояла під вікнами вагона, у неї був вигляд цуценяти, яке господар залишив дома. Тепер на лиці в неї малювався нестямний захват цуценяти, що його господар узяв на прогулянку.
– Ви, мабуть, не дуже добре знаєте Лондон? – спитав я.
– Та ні, знаю. До школи я їздила через місто, була у зубного лікаря і в дитячому театрі.
– Я покажу вам інший Лондон.
Ми прибули в Лондон за півгодини до часу, призначеного для візиту до мого лікаря. Я зупинив таксі, і ми поїхали до "Міратін", Джоанниного ательє. Мері Грей, що тримала ательє, у свої сорок п'ять років була незвичайною жінкою, енергійною, розумною, з нею приємно спілкуватися. Мені вона завжди подобалася. Коли ми увійшли, я попередив Мейган:
– Ви моя кузина, пам'ятайте.
– А то чому?
– Так треба.
Мері Грей саме поралася біля повної, жінки, що приміряла тісну вечірню сукню. Я підійшов до неї і відвів убік.
– Послухайте, я привів до вас свою маленьку кузину. Джоанна теж збиралася з нами, але останньої миті їй подзвонили. Та вона запевнила, що я цілком можу покластися на вас. Подивіться лишень, на що схожа ця дівчина!
– Та бачу! – з почуттям мовила Мері Грей.
– Так ось, я хочу, щоб ви одягли її з ніг до голови. У вас повна свобода дій. Панчохи, туфлі, білизна – все! До речі, чоловік, що робить Джоанні зачіску, десь поблизу?
– Антуан? За рогом. Я сама коло цього заходжусь.
– Ви просто знахідка, – похвалив я Мері.
– О, я з радістю все зроблю. І не тому, що за це платять гроші, хоч із цим тепер і доводиться рахуватись. До речі, половина моїх клієнток не платить за рахунками. Але, як я сказала, з радістю все зроблю.
Мері Грей професійним поглядом окинула Мейган, що стояла біля входу, і сказала:
– У неї приємна фігура.
– У вас не очі, а рентген, – похвалив я її. – Як на мене, то вона безформна.
Мері Грей посміхнулась і пояснила:
– Ось вам теперішні школи з їх вихованням. Схоже, вони хизуються тим, що відбили у дівчаток охоту чепуритися і перетворили їх на казна-що. У них це називається: бути милою і незіпсутою. Бог знає скільки часу збіжить, поки дівчина знову стане схожою на людину. Звіртеся на мене і можете бути цілком спокійним.
– Гаразд, – погодився я. – Близько шостої я приїду по неї.
Маркус Кент був дуже задоволений моїм здоров'ям і сказав, що я перевершив усі його сподівання.
– У вас воляче здоров'я, коли ви так швидко зуміли вичухатися. Подумати тільки, що робить з людиною свіже повітря, режим і спокій.
– Шановний лікарю, я згоден з першими двома твердженнями, але там, де я живу, не все так спокійно, як вам здається. У провінції теж повно всяких хвильних подій.
– Яких це? – здивувався Маркус Кент.
– Убивства.
Маркус Кент віддув губи і аж присвиснув.
– Маленька провінційна трагедія? Фермерський хлопчина вбиває свою кохану?
– А от і ні. Підступний, хитрий і фанатичний вбивця.
– Я нічого не читав про це в газетах. Коли його схопили?
– Ще не схопили. До того ж це не він, а вона!
– Овва! Боюсь, друже, Лімсток не зовсім підходяще місце для вас!
– Навпаки. І я сподіваюсь, ви не заберете мене звідти.
Маркус Кент був кмітливий і одразу ж збагнув, у чім річ.
– Ага, блондинку знайшли, добродію?
– Та ні, – заперечив я, винувато згадуючи Елсі Холланд. – Просто мене цікавить психологія злочинниці.
– О, тоді все гаразд. Бачу, вам це не вадить, але стережіться, щоб часом ця фанатична вбивця не обрала вас своєю жертвою.
– Про це не хвилюйтеся, – запевнив я.
– Може, пообідаємо разом? – поцікавився він. – Розповісте мені про ваші страшні події.
– Пробачте, але я не зможу.
– Ага, побачення з якогось леді? Я так і підозрював, що ви закохані.
– Можете називати це так, – сказав я, уявляючи в цій ролі Мейган.