На кого вкаже палець

Сторінка 29 з 38

Агата Крісті

– Ні, я їй вірю. І Неш вірить, – відкинув я Джоаннині припущення.

– О господи! – вигукнула міс Марпл. – Та це ж найцікавіше з усього почутого сьогодні.

Вже коли ми йшли додому, Джоанна сказала, що мені не слід було говорити про думку Неша стосовно анонімних листів.

– Чому? – здивувався я.

– Та тому, що, може, місіс Дейн Калтроп і є анонімниця.

– Ти й справді в це віриш?

– Я не зовсім певна, але, погодься, вона дивна жінка.

Ми знову почали перебирати всіх можливих злочинців. Два дні перегодом, коли я поночі повертався машиною з Ексхемптона, щось сталося з фарами вже при в'їзді в Лімсток. Довелося зупинитись і покопатися у проводці, перш ніж фари знову засвітилися.

На дорозі нікого не було. З настанням ночі у Лімстоку не виходять з дому. Перші будівлі стояли зовсім поряд. Серед них особливо виділявся потворний гостроверхий будинок Жіночого інституту. Його обриси невиразно окреслювались у світлі зірок, і я відчув, як мене щось спонукає підійти і подивитися на нього зблизька. Не знаю, можливо, я вловив тінь людини, що крадькома прослизнула у ворота. Мене нестримно тягло до цього місця. Ворота були відхилені, і я пройшов крізь них у двір. Коротенька доріжка і чотири східці вели до дверей. Хвилину-другу я постояв біля них, вагаючись, що робити далі. Раптом зовсім поряд почулося шарудіння. Так, наче шаруділа жіноча сукня. Я рвучко обернувся і пішов до рогу будинку на звук. Там нікого не було. Звернувши за ріг, я несподівано зовсім поряд побачив відчинене вікно.

Потихеньку підкрався, прислухавсь. Було тихо, жодного звуку, та я відчував, що всередині хтось є. Моя спина ще не зовсім зміцніла для акробатики, але я сяк-так виважився на руках і, перехилившись через підвіконня, звалився всередину й наробив шуму. Потім устав, прислухався і, виставивши перед себе руки, пішов углибину. Праворуч почувся слабкий звук. Я згадав, що в кишені була запальничка, і миттю запалив її. Одразу ж різкий низький голос наказав:

– Погасіть!

Я негайно погасив запальничку, бо впізнав голос Неша. Він узяв мене за руку і повів через двері в коридор. Тут не було вікон. Він засвітив лампу і подивився на мене скоріше з жалем, ніж зі злістю.

– І треба ж було вам нагодитися саме в цю мить, містере Бертон.

– Вибачте, але мені здалося, що тут хтось був, – пробурмотів я.

– Ви кого-небудь бачили?

Я повагався, а потім сказав:

– Не певен. Мені здалося, ніби хтось прослизнув крізь ворота, ото й тільки. Потім я чув шарудіння.

– Слушно, – кинув Неш. – Хтось ходив навколо будинку перед вами. Він чи вона – не розібрати, постояло під вікнами і, напевно, почувши вас, швидко зникло.

Я знову вибачився і спитав:

– А що вас привело сюди?

– Я твердо дотримуюся думки, що анонімниця не облишить писати листів. Вона цілком усвідомлює, що це небезпечно, але вже не може втриматися. Це як п'яниці випивка, а наркоману – наркотики.

Я кивнув головою.

– Тепер, бачте, я мушу знати, хто ця людина, яка хоче, щоб листи були по змозі такі самі, як і попередні. У неї є вирізані сторінки з книжки і є з чого виклеювати листи. А ось із конвертами складніше. Адресу вона воліє друкувати на тій самій машинці. Вона не ризикує послуговуватися іншою або я" писати од руки.

– Невже ви вірите, що вона продовжуватиме гру? – скептично зауважив я.

– Я цього певен і б'юсь об заклад на що хочете, вона прийде. Ці люди страшенно самовпевнені! І я дійшов висновку, що хто б то не був – доконче прийде зі смерком до інституту, щоб надрукувати адресу.

– Міс Гінч? – спитав я.

– Можливо.

– Хіба ви цього і досі не знаєте?

– На жаль, ні.

– Ну хоча б підозрюєте?

– Підозрюю. І людина ця вельми хитра, бо знає всі ходи у грі.

Я спробував уявити, яку павутину розпустив Неш: кожного листа, що його опускає у поштову скриньку або ж лишає деінде підозрювана людина, негайно перечитують. Рано чи пізно злочинець має помилитися.

Я втретє вибачився за свою запопадливість і небажану присутність.

– Тепер не вернеш, – сказав Неш по-філософському. – Наступного разу бажаю вам успіху.

Я вийшов надвір. Біля моєї машини хтось стояв. Неймовірно, але то була Мейган.

– Привіт! – сказала вона, як завжди. – Я так і подумала, що це ваша машина. А що ви тут робите?

– Правильніше було б спитати, що ви тут робите?

– Гуляю. Я люблю гуляти вночі. Ніхто тебе не спинить і не чіплятиметься з усякими дурницями. Я люблю дивитися на зорі, та й повітря вночі чистіше.

– Це все зрозуміло. Але, погодьтесь, тільки коти і відьми гуляють уночі. Вас же шукатимуть.

– Не шукатимуть. Їх не цікавить, де я і що роблю.

– Як ви себе почуваєте? – спитав я.

– Та ніби гаразд.

– Міс Холланд піклується про вас?

– Елсі як Елсі, кращою не стане.

– Сердито, але справедливо, – погодився я. – Стрибайте у машину, я відвезу вас додому.

Те, що Мейган. не цікавляться, було неправдою, бо коли ми під'їхали до їхнього будинку, Сіммінгтон стояв на ґанку, а побачивши машину, пішов назустріч.

– Привіт, Мейган з вами? – спитав він.

– Так, я привіз її.

– Не слід виходити з дому, нікого не попередивши, – сказав він сердито. – Міс Холланд дуже хвилювалася за тебе.

Мейган щось пробурмотіла і, прослизнувши повз Сіммінгтона, зникла у будинку. Сіммінгтон важко зітхнув.

– Доросла дівчина – такий клопіт, коли росте без матері. Боюсь, що їй уже пізно йти вчитися, – сказав він і, підозріливо глянувши на мене, додав: – Сподіваюсь, це ви брали її кататися?

Я вирішив не виводити його з цієї омани.

7

Вранці я не знаходив собі місця. Події минулого вечора не вкладалися в голові. Настав день щомісячного огляду в мого лікаря Маркуса Кента. Я вирішив їхати потягом. На превеликий мій подив, Джоанна вирішила залишитись у Лімстоку. Вона завжди радо їхала зі мною, і ми кілька днів проводили в Лондоні. А тепер не схотіла навіть на день і сказала, що в неї багато справ, та й чого трястися у задушливому вагоні, коли погода така гарна. Важко було щось заперечити, але це було не схоже на Джоанну. На станцію вона теж не захотіла мене відвезти, і я вирішив залишити машину на стоянці до приїзду.

Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.

– Привіт, що ви тут робите?

– Гуляю.