— А залишилось багацько?
— Більше половини, синку. Та й хто вийшов? Таке, що й тоді притворно приверглося, або дурне, нерозторопне. Вдова, сирота, що в неї ніколи не було й не буде шеляга за душею, а теж іде за куркулем. А й до різдза не дотягне, як прибіжить просити пудика. А прибіжить, ось повір мені, прибіжить. І дамо, синку, що ти з ним зробиш, як воно дурне. Тепер уже багацько таких, що й назад би. Еге, почекайте, походіть сіромахами, а тоді й познаете, що то е колектив. Чи Кіндрат коли зроду мав стільки хліба? Авжеж, Болячок стільки він мав, а не хліба.
— А кури, свині?
— Еге, синку, я тобі скажу, у нас призводитель — го-* лова. Хай вони, каже, їм повиздихають, щоб я пустив отих задрипаних курей чи свиней. Оце як уродило, тепер збудували новий корівник, свинарник, курник і поїхали купувати заводських. А ви, каже, возіться, доки не настогидне, з своїми жовтушками та рябушками. Як у колективі розплодиться племінна худоба, самі, каже, покидають оту дрянь по курниках, бо й гарної породи вистачить. Я тобі кажу, синку, усім до серця припала така практика. У других колотнечу збили, а в нас— призводитель голова.
Знову Сльоза поринає кудись разом із словами, а потім чує вже інший голос:
— Скандал на весь Союз. Два роки шахта йшла першою. На червону дошку вписали, премію за успішне виконання програми дістали, а на перевірку — сама тобі фальш. Оказуеться, перемога на папері, а на ділі — завшахтою щоразу приписував зайві тонни, та не по одній, не по дві, а майже по сотні на день. Сором тепер людям признатися, звідки я. А й без фальшу нагнали б.
Сльоза починає знову хутко говорити все до тих же ливарників, що весь час стоять перед його очима і вслухаються в цифри.
"Найкраща відповідь панікерам. Харків. 15 жовтня. Порівнюючи з попереднім роком, українська промисловість збільшила випуск продукції на 39 %, або в другому році п'ятирічки на 16,3 % більше, ніж передбачалося за п'ятирічкою".
("Правда")
Він тепер хоче кинути їм останній аргумент з цією шахтою, де шахтоуправа пішла на шахрайство, щоб зняти своє ім'я з чорної дошки, і враз бачить, що обрезентовані робітники з баграми в руках, схожі на залізобетонну постать Артема, повернулися до нього спиною. Він підвищує голос і кричить уже на все горло, але робітники стоять непорушно, а слова б'ються об їх спини, як об камінний мур, і падають у канавки, по яких уже плине червоний виплав сталі. Сльозі забракло слів. Він ураз відчув себе на краю безодні, куди має зараз упасти.
Змучений кошмарами й жагою, Сльоза одкрив очі. В кімнаті було темно. Скільки він пролежав у забутті, було це півгодини, чи добу, а чи більше, ніщо не могло йому дати зрозуміти. Тіло все так же горіло в пропасниці. Серце щеміло ще дужче. Воно вже ніби набрякло так, що закривало доступ свіжого повітря в груди. Він хапає його руками. У важкій голові плуталися думки. З трудом зіп'явся на лікоть і потягся до вікна. Воно знову було розчинене навстіж, а за ним у світлі, напевно, місяця тихо й мовчазно дрімали сосни. Під кожен стовбур лягла траурною смужечкою тінь. Сльоза продовжував вдивлятися в густий бір, намагаючись пригадати, де він бачив кран водопроводу, аж доки не примітив, що нерухомі на перший погляд тіні насправді ворушаться. Вони хутко перебігають від одного стовбура до другого, посуваючись до центрального будинку відпочинку, що розташувався в колишньому монастирі. В цей час щось зашкряботіло під вікном. По його тілу пробігли дрижаки. Він звівся на обидві руки і вставився в світлий чотирикутник, готовий кожної хвилини стрибнути назустріч невідомому.
Невідомий з'явився з боку веранди. Спочатку висунулась його рука й вхопилася за лутку, потім виткнулась гостроверха голова. Він не розглядав кімнату, а просто вставився на Сльозу. їх очі зустрілися, і знайомий уже моторошний страх знову опанував ним. На нього дивилися з глибоких западин на мертвому обличчі пройняті холодним полум'ям очі чорного монаха. Пропасниця затіпала усім тілом.
Сльоза на руках рвонувся вперед, і, мов його тінь, той же рух повторив невідомий. Сльоза вмить вихопив з-під подушки браунінг і націлився в чорну голову, але вона враз провалилася за вікно. Сльоза стрибнув на стіл, на лутку, перекинув порожній графин, задзвеніла склянка, а гостроверха голова тим часом перебігла за ближній стовбур столітньої сосни. В одну мить він стрибнув на пісок. Соснова суха шишка боляче врізалася між голі пальці, а невідомий ловким рухом перебіг за другий стовбур. Тільки чорна, мов тінь, його ряса показувала слід. Сльоза стрибнув за тінню, але вона вже знову ховалася за іншою сосною, намагаючись нагнати таких же таємних постатей, що невпинно й безшумно неслися ніби в чорних рясах до центрального будинку.
Сльоза, в самій білизні, босий, з мокрими ногами нагадував у темному бору сновиду. Чорний монах все далі відбігав від нього, аж доки не опинився попереду такої ж чорної лави. Тепер було ясно, що він керував цими легіонами, і Сльоза почав нарешті догадуватися про наміри такого дивного походу.
Проміння вранішнього сонця заглянуло до кімнати, де в кутку стояло ліжко Кіндрата Никоновича з колгоспу. Він уже встиг причепуритися і тепер у чистій селянській сорочці стояв біля вікна і з цікавістю розглядав метушню в бору. По алеї, тривожно озираючись, проскакав вершник на доброму коні. Кіндрат Никонович змовницьки прищурив одне око і потай ткнув пальцем у густі кущі. Верхівець ще більше перетривожився і пришпорив коня. В кущах заклацали затворами, луснуло декілька пострілів.
Збоку зарипіло ліжко. Кіндрат Никонович озирнувся.
— Що, синку,, не дають спати?
— Знову маневри?
:— Атож. Ще з ночі кулемети і гармати, навіть по веранді їх носило.
—А нового сусіда вже нема?
— Раніше за мене встав. Ще темно було, чую, лізе че-
рез вікно. Молодому цікаво. Іч, як беруться, аж земля двиг-
тить. ^
Біля їдальні заливчасто задзвенів дзвінок.
— Вставай, сипку, та ходімо на сонечко. Виграє, мов дитя теє скупане. А земля як воспаряється. На озимі!
За чверть години Кіндрат Никонович, у заскорузлих черевиках і з бородою навскоси, йшов з молодим шахтарем, що соромився назвати свою шахту, до їдальні. Вони по-дитячому жмурили свої припухлі зі сну очі на рожеве сонце, на повні груди вдихали смоляний припах сосни й усміхались.