— Мабуть, партійний?
— Мабуть.
Посмішка кинулась по зморшках, потім боязко заповзла в миршаву сивину, і поступово обличчя дідка стало схоже на припечатаний конверт з покресленою адресою.4
Обревізувавши, напевно, що він говорив до цього юнака, поштовик, намагаючись уже вкласти всю щирість у голос,, знову зашамотів:
— Конечно, Комуністіческая партія капебебе...— Він спіткнувся на останньому складі, попробував ще раз, але слово не витанцьовувалось і на цей раз. Боязко зиркнув на юнака, почервонів і, ніби попавши під колеса трамвая, сполоханим голосом викрикнув: — Например, соціалістіче-скоє строительство соціалізму! — За цим хутко витяг із кишені рябеньку хустку і, намагаючись розпустити її на все обличчя, довго витирав спітнілого лоба.
Сльоза мовчав.
Поштовик з-під хустки сопів, напевно, гризучись із невдалого екскурсу в політичні нетрі, але перед самим бором не стерпів:
— Я, конешно, не проти, але народ... терпить. А хіба не можна потихеньку, помаленьку...
Сльоза теж про це думав, і йому видалося, що й цей миршавий дідок також кепкує з нього. Вибух вирвався, як корок з пляшки:
— Ідіть під три чорти! Куряча смерть... Ошелешений поштовик одмахнувся разом і кашкетом, ї
хусткою:
— Напрасно ви так. Я, конечно, знаю, што робочий клас, не стісняючись того, експлуатірувався капіталістами, в релігію не вірує, але смерть діло серйозне... Це напрасно. Ви, може... Я член спілки ще до революції.
Але Сльоза не оглядався. Крізь стрункі сосни уже вид-" но було на білому будинку дощечку з чотирнадцятим номером, і він прискорив крок, хоч зовсім уже захекався, а серце мало не вистрибувало з грудей. В очах миготіли золотенькі павучки.
Чергова сестра в холодному коридорі видала до постіль*, ної білизни шматок мила, зубний порошок і щіточку й одвеч ла його до крайньої по коридору кімнати.
— Ви будете третім,— сказала вона байдуже.
— А хто мої сусіди?
— Один дідок, а другий — комсомолець. Десь, мабуть, пішли на вечерю.
— А чи можна лікаря? Щось серце в мене...
— Завтра зранку підете в дев'ятий корпус, а зараз можете йти на вечерю.
Але апетит зовсім не тривожив його. Довкола вогко, а в кімнаті навіть холодно, і в нього було єдине бажання, щоб скоріше зігрітися в ліжку.
Велике вікно було відчинене навстіж. Зачинив його і, обрядивши собі як-небудь постіль, забився під теплу ковдру. Тіло обсипало жаром, а він весь тіпався від в'їдливого холоду, що брався з ніг і ходив поза спиною; непомітно холодні хвилі оберталися знову на гарячий пісок, що засипав йому очі і тиснув на обважнілі повіки. Перед ним спливав у млі цех, довкола шипіли домни, десь над головою сичали труби; біля канавок, готові до виплаву, з баграми в руках стояли обрезентовані сірі постаті робітників, схожих на залізобетонного Артема, й дивилися в землю. Він зліз на брили чавуну і почав хутко говорити, що не можна об'єктивні причини ставити йому в провину і навіть робити з цього оргвисновки, йому не може не боліти, що робітники стали недоїдати, що селянство до колективів доводиться на тридцять відсотків заганяти силою. Хто нас гонить у шию? Обрезентовані, з баграми в руках постаті робітників двоїлися, троїлися. їх уже було ніби повен цех, вони стояли над канавками і, готові до виплаву, дивилися в землю, а він не переставав говорити, що нічого б особливого не трапилося, коли б наші темпи перевести з чвалу на спокійний крок. Ну, віддалився б час остаточної перемоги на якийсь рік чи, може, й десять років.
Сльоза одкрив ніби налляті розтопленим оловом повіки. В кімнаті вже панував густий морок. Через оставлену над вікном підняту фрамугу долітали окремі голоси та одноманітний рівний шум дощу чи гомону соснового бору довкола будинку. По стелі тяглися жовті паси від ліхтаря. В грудях щеміло серце. Він, як риба, викинута на берег, хапав повітря і знову заплющував очі, налляті гарячим виплавом. Обрезентовані робітники з баграми в руках все ще стояли над своїми канавками, але вже їх важкі очі були зведені на газету "Правда". Вони ворушили губами.
"Сцени, що відбуваються зараз на Західній Україні, нагадують відомі епізоди з Варфоломіївської ночі139, хіба тільки з тою різницею, що ця кривава ніч тягнеться ось уже шостий тиждень на окупованих Польщею українських землях 140"
Кожен трудящий повинен зрозуміти зв'язок поміж погромами на Західній Україні та готуванням шляхти до нового походу на Київ".
("Правда")
Сльоза заговорив ще з більшою експресією:
— Постійна примара інтервенції є витвір чиєїсь хворої фантазії. Коли б нас захотіла знищити світова буржуазія, вона б не чекала третього року п'ятирічки, могла б знищити нас в будь-який момент. Кому ж тоді потрібні наші шалені перегони: п'ять за чотири, за три!
Його тираду перервало тупотіння ніг у коридорі й голоси.
Робітники поверталися з вечері. Луснули двері, й на стіні тріснув вимикач. На обтяжені віки впало світло. Він не розплющував очей і почув над собою:
— Сусіда прибавився.
— От тобі й буде товариш,— сказав йому на це другий.— А я в оті шахи не второпаю.
— Добре, діду, так я слухаю далі!
Вони вже всілися біля столу, і Сльоза крізь гарячі вії побачив праворуч молодого окоренкуватого хлопця з одкинутим коміром сорочки. Проти нього сидів коло свого ліжка дідок із збитою набік бородою і в селянській сорочці. Хлопець супив брови під плескатою кепкою, а дідок чомусь лагідно посміхався, і сміх сповзав навскоси по бороді.
— Оце тобі, кажуть, Кіндрате Никоновичу, привезли шістдесят пудів збіжжя, та й ще засипали до покрови 141 в гамазей вісімдесят, а ти збирайся та їдь на відпочинок. Приїдеш —г забереш. А оранка ж, питаю, як? Впораємося і без тебе, кажуть, а тобі роботу десь узимку приділимо. Свої трудодні, кажуть, ще встигнеш виробити. їдь відпочивай! А як же воно, кажу, там відпочивати? Ніколи я не пробував, може б, хай краще молодий, а то такого, кажу, навідпочи-ваю, що й усім колгоспом не відкупимося. Придивляйся, кажуть, як це робиться, та й спочивай.
Лагідні слова напливають на Сльозу ніби здалеку, і він разом з ними опускається в теплих хвилях кудись на дно. Потім виринає і знову чує:
— Колективізація, синку, діло молоде, а ми — старі. От і неув'язка від того.