— Чого ви кашляєте? — нарешті проговорив лікар.
— Застудився. Спав па землі.
— І більше ні на що не скаржитесь? Сльоза пригадав історію з монахом і сказав:
— У мене нерви. Барахло, а не нерви!
— Ну, тепер у всіх нерви. Підлікуємо. Ви освіту маєте?
— Ну то що? Маю! Звісно, маю!
Деякі його шкільні товариші вже інженерами стали. Ще й якими спецами! Головач, наприклад, або Ручка тепер, мабуть, уже дачки мають.
А ми що маємо? Горб на спину? Дякуємо! У нас теж душа не з лопуцька і шкіра не з лубка! Хіба я менше заслужив на земні блага, ніж який-небудь Головач або Ручка? А їм, мабуть, і ухилів ніяких не пришивають. Вони, напевне, і голови собі цим не сушать.
Лікареві він відказав двома словами, але про себе розтяг фразу до цілої скарги і ладен був скаржитися ще більше, раз ніхто не визнає цієї офіри. Адже ж він житиме тільки одне життя!
Але лікар знову спитав:
— Ви знаєте, що таке ендокардит?
— Біс його знає.— І, несподівано роздратувавшись, вульгарно запитав:— Кончал, чи що?
— У вас порок серця, товаришу. Хіба ви не відчуваєте? Вас ночами не душать кошмари?
Сльоза, не зламуючись, ніби прибитий, опустився на стілець і мовчки втупив очі в лікаря.
— Батьки у вас здорові?
Але він увесь поринув у себе, ніби перевіряючи, як тукає його серце. І замість відповіді уже сполохано запитав:
— Серйозно?
— Цілком серйозно! Треба, товаришу, негайно лікуватись. А ви ще й застуджені.
Від опуклих окулярів повіяло холодом. Сльоза враз відчув, як серце заниділо і в очах йому застрибали золоті павучки. За вікном бринів оркестр незримих комах, десь у кущах настирливо пискала пташина, на новій будівлі клепали залізо, але він уже нічого не чув. Перед очима, мов у тумані, пропливла така ж довгобраза, як і сам він, астматична постать його батька у форменому сурдуті і з класним журналом під пахвою. Дражливий і жовчний, він задихався від ядухи. Сльоза глибоко зітхнув. Лікар машинально затарабанив поради:
— Гуляйте, спіть, їжте.— Потім похватився і з нотками співчуття в голосі сказав:— Всяку хворобу можна вилікувати, аби на це була спрямована ваша воля. Ще й як видужаєте,— вже весело закінчив він.
"Видобуток у Донбасі неухильно збільшується. Харків. 19 жовтня (ТАРС). 17 жовтня в Донбасі видано 103 674 тонни, майже на 500 тонн більше, ніж 16 жовтня. Добове завдання виконане на 67,4 %. Механізований видобуток 17 жовтня дав 56 442 тонни, що складає 54,4 % загального видобутку".
("Правда")
Сльоза кисло посміхнувся:
— Значить, я вже хворий?
— Є такий гріх,— відповів на це лікар.— Нате вам книжку і йдіть до лісного будинку. Там вас підлікують.
Сльоза взяв книжку, мляво змахнув з лоба липкий білявий чуб і вийшов з кабінету.
Було біля третьої години. Обід кінчився, заасфальтоване подвір'я серед чотирьох будинків гамірно заповнювалося людом. Із їдалень вони переходили на довгі лави або простували на ґанки своїх корпусів і там, усівшись на східцях, апатично вели розмови перед "мертвою годиною". Молодь у хорі дзвінких голосів ходила по довгих алеях веселими разками і серед сірого мурашника миготіла барвистими майками, засмаглими округлими м'язами і червоними комсомольськими хустками. На газонах між кущами троянд і фуксій виглядали з густої листви канни, гречки й тирольки. За ними виднілася бетонна голова Артема, а із стовпа шипіло, наче вимучене остудою, радіо. Молодь доходила до круглої ротонди в кінці алеї, повертала назад, доки не натикалась на двох левів біля воріт, за якими була розмита дорога, і знову, повз убогі кіоски Держвидаву, човгала до ротонди. Кожного разу їм у вічі впадав майстерно зроблений із квітів серед газону чіткий лозунг: "П'ятирічку — за 4 роки", а зверху з тих же квітів — портрет Леніна з бузковою краваткою.
Після розмови з лікарем Сльоза, вслухаючись у себе, дійсно став відчувати, що в нього не так, як раніше, тукає серце і часами ніби хоче зупинитися. Стоячи сиротливо біля розподільника, він уже з заздрістю зупинявся своїми безбарвними очима на кожній здоровій постаті. Заздрість викликав навіть пес, що з задертим догори хвостом норовив поміж ногами навскоси перебігти двір, але наткнувся на дві постаті з кийками в руках, злякано опустив хвіст і з вишкіреними зубами шмигнув у суточки біля кухні. Постаті з кийками, роздивляючись на всі боки, простували далі. На головах у них були облізлі шапки, з-під яких звисало руде волосся, а в руках — плескаті кошики. Вони щоразу задирали руді бороди на вікна верхніх поверхів, на знесені бані колишніх церков, де тепер маяли червоні прапори, і потайки перезирались. Забачивши портрет Леніна над дверима колишньої церкви, а тепер виставки гігієни, вони знову потайки перекинулись словом. Сльоза здивувався, що ці дві постаті в довгих піджаках і стоптаних шкарбунах нічиєї уваги на себе не звертають, ніби прийшли на прощу з глухого монастиря. Постаті з кийками в руках наближалися до розподільника. Нарешті їх очі зустрілися, і Сльоза здригнувся: з-під лисих шапок на нього дивилися знайомі вже очі чорного монаха, повні моторошної таємниці.
— На кого ти витріщився, Сльоза?
Він скинувся. На нього синіми очима з вогкою поволокою дивилася Катря, комсомолка їхнього заводу. Округлі груди туго напинали еластичну тканину майки, а з-під барвистої тюбетейки вибивалися кільця вороного волосся. Приємне засмагле обличчя з цятками ластовиння на кінчику носа щурилось милою, ще дитячою посмішкою. Весь збурений накликаною згадкою про чорного монаха, він дивився й на Катрю, як на третю постать до тих двох, що їх спини вже зникли за ворітьми.
— Ну, чого влип?
Він похватився і навіть зашарівся. Обіч Катрі стояло двоє в'юнких хлопців. У трусиках, тюбетейках і з довгими палицями в руках вони скидалися на туристів з якоїсь картинки.
— Булькатий — це Василько, а сіроокий — Богдан,— сказала Катря.—Із шахти Щеглівка № 1. А це, товари-шочки,— обернулась вона до них і знову, як у музеї на експонат, показала:— Сльоза.
Він помітив, як захована посмішка пробігла по її повнокровних напіврозкритих вустах:
— Через нього нас сьогодні годували пісним борщем. Він огризнувся:
— А мо', ваші шлунки треба було прочистити? Через мене!