— Ти на зло це мені робиш?
— У мене жар.— І вона впала на своє ліжко.
Зося брутально вилаялась, що гість аж голову втяг у плечі. Але й він почав умовляти її нетерпляче:
— Пішли б купили собі карамельок. Ось нате. По сьогоднішньому курсу це буде гривеник.
Мила мовчала. Тоді Зося сердито загримала стільцями й потягла гостя до свого ліжка:
— Киньте з нею балакати. Баришня розприндилась. Давайте гроші. Я сама збігаю за карамельками.
— А може... сьогодні нічого не вийде?
— Гривеника шкода, вийде!
Столом і поставленими на нього стільцями вона перего* родила кімнату. На стільці кинула своє плаття і сердито гукнула до гостя:
— Чого стовбичите? Роздягайтесь. Тільки гроші вперед.
— Не довіряєте,— образився гість.— Мені банк трильйони довіряє. Гривеника сюди прищитаємо?
— Ех ти, шкура,— презирливо сказала Зося. Гість засопів.
Мила важко підвелася з ліжка і вийшла до хатини. А коли повернулася з головою, обв'язаною мокрим рушником, в кімнаті вже було тихо. Вона знову прилягла на ліжко й склепила гарячі повіки.
їй здавалося, що вона не спала. Тільки годинник показував, що минула вже добра година. Прокинулася від чиєїсь руки, що куцими пальцями обмацувала її пазуху. Відкрила очі й побачила над собою круглу вусату голову. Кваша, полохливо озираючись на Зосине ліжко, шепотів:
— Баришня, тихенько, тихенько... Я вам ще більше заплачу... Яка ж ви гарненька... Дозвольте прилягти.
Мила зібрала всі свої сили і обома руками штовхнула Квашу, що аж підстрибнули його вуса, а задом він звалив усю Зосину споруду.
— Геть звідси... Не підходь! — закричала вона істерично.
Ошелешений Кваша підвівся з долівки і замахав руками:
— Тихо, тихо, панночко!
Але гуркіт розбудив Зосю. Вона зразу здогадалася, в чім справа, й розпатлана, мов фурія, підбігла до нього з кулаками:
— Так я вже тобі не до вподоби? Забирайся з хати, відповідальне опудало!
Кваша, навіть не встигши як слід одягтися, плечем відчинив двері і зник у сінцях. А Мила знову пірнула в забуття.
Щоб прийти нарешті до якогось висновку, Гайсин вирішив піти ще порадитись з одним знайомим по кадетському корпусу пз. В кадетському корпусі його вважали за розумного, принципового і чесного юнака і пророкували блискучу кар'єру на військовій службі. А він. на диво всім, під ч;к: Жовтневої революції перекинувся на бік червоних, хоч був уже капітаном гвардійського полку. Тепер командує у більшовиків якоюсь дивізією. Начальник дивізії, і тільки, бо персональних військових звань у Червоній Армії не вживають.
Така поведінка з боку гвардійського офіцера шокувала псе знатне офіцерство колишньої царської армії. Зорганізовані в денікінську армію, білогвардійські офіцери винесли Лому заочно смертний вирок. Гайсин теж брав у цьому участь.
"Знає про це начальник дивізії чи ні? — запитував себе Гайсин.— А коли знає, то як поставиться до свого колишнього приятеля. Не може бути, щоб їхня дружба не взяла гору над теперішніми способами пристосування кожного з них до життя".
З цими думками Гайсин переступив поріг особняка, в якому мешкав начдив. Зустріла його скромно одягнута жіночка і сказала, що Михайло Іванович на кілька днів виїхав у розташування військових частин.
Залишалося самому розв'язувати питання "Бути чи не бути?". Пішов за звичкою тинятися по місту. Правда, тепер у нього була мета — знайти Зосю.
Ця думка привела його на знайоме місце на березі річки. Але сьогодні не видно було тут ні вогнища, ні людей. Тільки вітер качав по мокрому піску віхті соломи, що була комусь за постіль, брижив холодну воду.
В такі хвилини тягло до людей. Біля них наче ставало тепліше,на серці, наче виправдувалось і саме існування.
Гайсин зійшов на Університетську гірку. Оглянувся. Як струна рівна, лежала вулиця. По ній бігли трамваї і машини, а в кінці схоплювалися клубки диму і чулися гудки паровозів. Рябіли вивіски. Мов повінь, текли люди, заклопотані своїми справами. Ще так недавно вони викликали в ньому мстиве бажання стерти їх на порох. Зараз він уже не відчував цієї злості, і це починало його бентежити. Значить, іти до Джойса і казати: "Я згоден!"
Біля входу до пасажу на залізних плитах щулився від протягу жебрак. Біля коліна стояла дощечка з надрукованим словом "Глухонімий". Він був рудий, брудний і волохатий. На колінах скімлило дитинча, вкрите виразками. Вигляд цього жебрака ніби став за краплину, від якої проливається вода. Гайсин враз оскаженів і ударив брудним чоботом жебрака в бік:
— А завтра комісаром будеш!
Від несподіванки "глухонімий" крикнув:
— РаклоІ Хуліган!
Але Гайсин уже посміхався: він, здається, знайшов відповідь для Джойса.
Ледь дочекавшись вечора, Гайсин знову поспішив до контори ARA. Але йшов розгублений: рішуча відповідь, до якої він був прийшов у пасажі, за день, на досаду йому, розвіялась. На кожному кроці він усе більше переконується, що Радянська влада стає формою правління, за яку народ буде боротись. Не тільки голодні селяни, а й робітники ремствують на нестачу найбільш необхідного, а спробуйте зачепити цю владу, як одні хапаються за коси, а інші за рушниці. Інтервенція чотирнадцяти держав не могла поставити більшовиків на коліна, то що можуть вдіяти армії безбатченків, яких наймає Антанта? Заради бельгійських, французських чи англійських компаній ми, дурні, будемо накладати головами, а наші діти і онуки виплачуватимуть їм "видатки" на війну. Ні, треба братися за розум!
На цей раз він уже більш рішуче зайшов до кабінету. Джойс сьогодні був привітніший, ніж учора. Навіть подав йому стілець:
— Прошу, капітане.
Гайсин був зворушений такою увагою і вирішив скоріше порадувати господаря.
— Ну, товаришу Джойс, пробачте — містер Джойс, багато передумав я за цей час і вирішив твердо...
Джойс кивнув головою:
— В цьому я переконався ще вчора: ви непорушні, як скеля. Бачу, не зрадите свого шляхетства до самої смерті. А тому, капітане, ми можемо без остраху допомогти вам знайти себе.
Гайсин закліпав очима: пощо напускати туману?
— Я згоден.
— Дуже приємно, дуже приємно, сер. А тепер можна сказати, і в чому полягатиме наша допомога.
Задзвонив телефон, і Джойс приклав до вуха трубку. Сказавши на кінець розмови "Гаразд, зараз!", він уже звернувся до Гайсина: