— Бачили? — звернувся до нього Джойс— Офіцер Добр-армії!
На Гайсині були драна шинеля і такі ж чоботи. Щоки вкривала густа щетина, а перед ним сиділи джентльмени, чисто поголені, в свіжій білизні і нових костюмах. Він почервонів.
— Ви що ж, товаришу, все ще гадаєте воювати з більшовиками?—запитав його дідок, крутячи головою то до дверей, то до столу.
Гайсин здивовано звів брови:
— Хіба я знову помилився?
— І нам теж здається, товаришу Гайсин, що ви неправильно уявляєте наші функції.
— Мені байдуже до ваших офіційних функцій,—уже роздратовано сказав Гайсин.
— Коли б це було так, ви б не порадували нас своїм візитом,—сказав уже Джойс.— Наше завдання, товаришу, подання допомоги харчами європейським країнам, що потерпіли під час війни. Правда, зараз ми вже діємо не як урядова організація. Американський народ не міг спокійно дивитися на тяжке продовольче становище, яке запанувало тут після війни, а головним чином, після... після недороду.— І вже до дідка: — Я просто дивуюся з живучості тутешнього народу.
Дідок засовався на стільці й промимрив:
— Скоріше візьмуться за розум.
— Ви, товаришу Гайсин, ще ніде не працюєте? Ні! А у вас такий же впливовий земляк.
"Про кого це він, про Григора?" — подумав Гайсин. Кров ударила йому в лице:
— Не забувайте, що я офіцер, містер...
По тому, як Джойс скинув головою, Гайсин зрозумів, що він не хотів, щоб його справжнє прізвище було назване в присутності третьої особи. І по паузі сказав:
—г Я не дозволю з мене глузувати.
— Ми й не думаємо. Ви надіялися від нас на допомогу, але для цього вам треба перш за все помиритися з Радянською владою. Всі ваші гріхи їм відомі, і така допомога стала б одною із причин для конфлікту. Вам треба спокутувати свою провину. Я розумію, шановний Гайсине,— принципи, гонор, дворянська честь. Чим скоріше ними поступитесь, тим буде переконливіше, що ви хочете прислужитися Радянській владі. А в органах, очолюваних вашим земляком, такі грішники, що розкаюються, дуже бажані.— І вже багатозначно закінчив: —Тоді ви можете надіятися і на нашу допомогу.
Присутність третьої особи заважала Гайсину почати з Джойсом одверту розмову. Не вірить він, щоб янкі, які тільки вчора посилали своїх солдатів задушити Жовтневу революцію, сьогодні обернулися в добрих дядів. Не повірить він і в те, що джойси, які раділи разом з ними із злиднів на просторах колишньої Росії, враз стали уболівати за долю людей, що набили білим і джойсам морду. Скорше за все, що ці ARA викликані не стільки бажанням допомогти європейським країнам, як для зміцнення економічних і політичних позицій США і для боротьби з революційним рухом, який ширився на Європу. Маневр хитрий. Він ладен допомагати їм у цьому. Проте нотація Джойса збила його з толку, збентежила. Він рвучко повернув до дверей:
— До цього легко додуматися і без вашої поради, сер. Але даруйте!
— Я ще раз питаю, згодні прийняти нашу пропозицію?
— Так ураз? Подумаю!
— І завтра теж о шостій заходьте. Надіюсь, що договоримось.
Щоб за ним не зачинилися сюди двері назавжди, Гайсин уже більш примирливо додав:
— Розумієте, наскільки це серйозно. Треба ще подумати.
— Ми теж подумаємо. А може, вже й подумали. Гуд бай!
Тільки пройшовши цілий квартал, Гайсин зметикував до кінця, чого від нього вимагають. Він мусить попрощатися з мріями вирвати Росію із рук чумазого, що збунтувався, має не тільки не перечити експериментові більшовиків, а навіть допомагати щ у цьому. Він мусить стати червоним. Стати "товаришем"? Гайсин зареготав так, що дівчатка, які поспішали кудись гомінкою юрбою, шарахнулися від нього. Якийсь вар'ят!
Чи то молоді личка дівочі, чи їхні дзвінкі й чисті голоси навернули його на думку до Людмили Забойської, а разом з тим і до її медальйона. Де вона? Чому її медальйон опинився у Зосі? Яке відношення до Людмили Забойської має ця шлюха? Зося теж ніби провалилася крізь землю, але він її будь-що знайде.
ПАПЕРОВІ КВІТИ
На далекій околиці міста, де гніздилася у хатках із віконницями ремісники, перекупки й візники, наймала собі кімнату і Зося. Одного вечора повернулася з міста не сама, а з гостем. Він був довговусий, у чумарці й чоботях. Надворі вже сутеніло, і вікна дивилися, як сліпий більмами.
— Значить, моя сусідка десь забарилась,— сказала Зося.— Ну, то й краще.
— Яка сусідка? — насторожився гість.— Я людина, знаєте, відповідальна.
— Не турбуйтесь. Вона більше сидить дома.
— А хіба не краще було б самій?
— Якби ви про це думали, коли платите.
Через сіни зайшли до хати. Гість заторохтів коробкою, спалахнув сірник і освітив його товсті пальці, обвислі вуса й вишиту сорочку. Маленькі очі нишпорили по стінах.
— Та де ж ваша електрика? — голос у нього був на днію тоненький.
Зося хутко налагодила лампу, і після другого сірника кімната наллялася жовтим світлом і припахом гасу. Попід стінами стояло двоє ліжок, над ними висіли фотографії і паперові квіти, а посередині кімнати стіл, завалений дротяними каркасами та готовими абажурами.
— Промишляєте? — запитав гість, потираючи волохаті руки.
— Мила.
— Хто, хто?
— Моя подруга Мила. По-нашому — Миля. А вона з благородних.
— На базар?
— В якусь крамницю здає.
Зося скинула з себе верхній одяг і, вихиляючись, почала роздягати гостя. В цей час із хатини вийшла струнка панна з тонкими рисами обличчя і рівним носом. На ній була сукня хоч і не нова, але пошита до смаку.
— Мила, ти дома? — здивувалася Зося.— От тобі й раз! Ну, викидайся на вітер. Бачиш, яке золото прийшло до мене — Іван Семенович Кваша пожалували. Відповідальний!
Гість блаженно посміхався й потирав руки, як перед смачною їжею.
Мила була червона. Великі її очі хворобливо блищали.
— Нікуди я не піду,— проказала вона тихо біля свого ліжка.— Мабуть, застудилась.—Вона зажмурилась і приклала до лоба тонку руку з довгими пальцями. Потім через плече спитала: — Ти знову взяла мій медальйон?
Зося на якусь мить розгубилась.
— Ні, не брала я твого медальйона.— Потім враз роз-приндилась: — Потрібний мені твій медальйон!
— А де ж він подівся?
— А я знаю? Може, хазяйчина дочка зцибрила. Вона така. Ну, викидайся на вітер!
— Нікуди я не піду.