У старшин поширилися, заіскрилися очі. Усі загули, як потривожені бджоли у вулику. Тільки один у темному кутку сидів, схилньши голову на руки. Нарешті він підвів голову з чорним чубом і кинув до столу:
— Падлюка!
Це був сотник Тиша. Встав і вийшов із кімнати. На хвилину в кімнаті зчинилось замішання. Досі Тиша був у всьому слухняний, гарний товариш, на диво скромний. І враз... Але за столом уже говорив ще один представник командування.
Вирішено було негайно відійти в район Мирополя та Чорториї і там перезимувати.
Недалеко від мешкання отамана Лизогуба сотник Тиша зустрів його на коні:
— Пане отаман...
— Знаю! — перепинив його отаман.— Ідіть готуйте свою 'сотню: зараз виступаємо. За годину чекаю на ваш рапорт.
Сотник Тиша йшов не поспішаючи і не звертав уваги, що час спливає. Рип возів, притишені балачки привели його до тями. І ще через кілька хвилин він уже стукався в двері до отамана Лизогуба.
— В чім справа, пане сотник? — запитав здивований його розгубленим виглядом отаман.— Що трапилось?
— Другий полк з Туром виступив...
— Молодці! — перебив його отаман.
— Але ж, але ж червоний прапор... І на Любар! Отаман зблід, але намагався не показувати цього сотнику:
— Хто вам сказав?
— Сотник Покотило!
— А батареї?
— З трьох дві пішли за ними.
У Любар перебазувався вже уряд Директорії і головне командування. Вибраний Туром маршрут не залишав ніяких сумнівів щодо його намірів. Підсилений артилерією найкращий пблк ставав загрозою існуванню самої Директорії. Отаман вистрибнув із-за столу:
— Заверніть Бурчака. Хоч голову його, а щоб він був мені тут!
Сотник Тиша не рухався.
— Чуєте, негайно наздогнати командира дивізіону. Я його призначаю начальником артилерії!
— Бурчак зник кудись ще раніше, пане отаман!
— Завернути!.. Прийміть од Бурчака дивізіон.
Здивований таким призначенням, Тиша підніс до скроні руку. Як сновида, вийшов із будинку. Уже здалеку, затихаючи, долітала пісня: "Ми гайдамаки, всі ми однакі, всім нам ненависні пута і ярмо..." Хто сказав, що вони зрадники? Брехня! Вони йдуть до свого народу. А ми? А ми — в болото!
Пісня все більше віддалялася на північ, а Петро Тиша стояв і стояв на одному місці, машинально перебираючи пальцями браунінг "Астра" в кишені. В голові йому виникало одне за одним запитання: де? де? Але мозок ніби забив ядучий дим. Він знову питав: де? де ж правда? І не знаходив відповіді. А відповідь мусить же хтось дати!
Отаман Лизогуб не дочекався з рапортом сотника Тиші ні того вечора, ні другого дня.
Телеграма
Валки Посуньки Панченку 27/1 1920 Я здоровий Як Таня Пишіть Червона Армія 60 дивізія
Петро Тиша108
КОХАННЯ
(Із записної книжка)
Вона зайшла у вагон і сіла біля мене, де було ще вільне місце. Біляві кучерики на лобі, блакитні очі і ямочки на щоках, коли на пухкеньких губах схоплювалась усмішка.
Під підлогою ритмічно стукали колеса, темна ніч запинала вікно, а світло від електричної лампочки майже не сягало до нас.
Сиділи й балакали. Ні про що! А пасажири на кожній станції підводились і сходили. Нарешті ми залишилися тільки вдвох.
Заходила глупа ніч.
Втома наступала все більше. Дівчина винувато посміхалась, і з того її обличчя ставало таким наївним, милим, що мимохіть хотілось приласкати його, приголубити.
Зі сном вона боролась вже через силу, нарешті, як підранена, похилила голову набік і впала мені на плече.
Вона тихо і спокійно спала. Я затаїв подих, бо треба було бути катом, щоб насмілитися збудити її, потривожити сон, що обгорнув її, як подих лагідного вітерця.
Я сидів, мов заворожений, і не зводив з її лиця своїх очей. Хай було незручно, я терпів, бо насолода від споглядання цього личка, схожого на бутон троянди, була незрівнянно більша за все інше.
Так ладен я був їхати без кінця, але наближалася станція, на якій вона мусила зійти.
І я поцілував її у склеплені очі.
Коли вона, винувато посміхаючись, вийшла у темну ніч, я відчув таку пустку, ніби вона занесла з собою моє серце.
РОДОВИТЕ ДВОРЯНСТВО
(Повість у повісті) НА БЕРЕЗІ Я зустрів його в Харкові.
Тротуари були повні люду. Переважала молодь. Вона була заклопотана, гомінка і увесь час кудись поспішала, не звертаючи уваги на інших.
Не звертав ніхто уваги і на Олександра Гайсина, хоча з-під насуплених брів виглядали колючі очі, сухе обличчя заросло чорною щетиною, шинеля була без хлястика. Він не розбирав дороги і, коли перехожі сторонилися, зловтішно посміхався.
Так само зловтішно посміхався він і з свого становища: навіть перекупка виставила його за двері! їй мало було, що він поділяв з нею любов, так ще хотілося, щоб Гайсин став для неї ішаком. "Працюють тільки коні та дурні, мадам Балабухо!"
Не один уже місяць Гайсин тиняється в цьому місті без діла й пристановища, потиняється іще. Кожна справа має свій кінець. А поки що він заночує у свого однополчанина, хоч той, будучи шляхетного роду, де можна й не можна, глузував із прагнень своєї армії, навіть генерала Денікіна називав старим дурнем, а сам спекулював валютою і, певне, мав добрий зиск: умеблював квартиру — дай боже кожному!
На цей раз Гайсииу не довелося поніжитись у м'яких кріслах в стилі Людовика XIV — на дверях квартири його однополчанина вже висіла сургучна печатка. Втягши голову в плечі, Гайсин постарався якнайскоріше замести свої сліди.
Не пощастило і в другому місці. А надворі вже кінчався день, і у вікнах заблимали вогники. Проти світла здавалося, що наша земля пришита до неба золотими нитками. Дощ збільшувався, і треба було шукати хоч дах над головою.
Так Гайсин опинився під дверима Українського банку. А коли набридло стояти, присів у ніші на підстилку.
Дріботіння дощових крапель об жерсть і схлипування ринв створювало якусь лагідну музику, яка навівала сон. Гайсин і не помітив, як і собі заснув, і вже крізь сон почув, як хтось умощується біля нього. Він закліпав сонними очима. Де-не-де крізь туман ще просвічували вогники, але небо вже сіріло.
— Хто тут? — гукнув він злякано.
На підстилці щулилася дівчина. Гайсин теж відчув, як холод проймає все його тіло.
— Чого тобі?
Що це, наче змовилися всі його дратувати!
— Не змогла знайти іншого місця?