До нас під'їхав на коні офіцер військової академії з червоною пов'язкою на рукаві. З його вуст ми почули вдруге:
— В Петрограді революція! Ви за кого?
— За Тимчасовий комітет! — загукали солдати.
— Тоді йдіть на Балтійський вокзал і чекайте розпорядження.
— А що то горить?
— Поліцейський участок!
— Ура, ура! — закричали солдати.— Революція, бий фараонів!
Але поліцай, якого скинули з шостого поверху, вже лежав на тротуарі бездиханний.
Навколо все бурувало: одного городовика було мало, щоб задоволити жадобу помсти за всю історичну несправедливість щодо руського солдата, мужика і робітника. Ми їхали попереду, теж сповнені бунтарським духом, але почували себе, як завислий над безоднею. Досить комусь одному гукнути: "Бий командирів!" — і це було б зроблено за одну хвилину.
Балтійський вокзал нагадував потривожений мурашник. Там були солдати Оранієнбаумського кулеметного полку. Своїми тачанками з кулеметами вони заставили весь круглий майдан перед вокзалом. Усі були збуджені, рухливі і один з-перед одного викладали почуті новини.
— Ні, ви тільки послухайте, що писала цариця у ставку царя Миколи про революцію: "Это хулиганское движение. Мальчишки и девчонки бегают и кричат, что у них нет хлеба ("От падло!" — солдат),—просто для того, чтобы создать возбуждение,— и рабочие, которые мешают и другим работать ("Ну й стерво!" — солдат). Если бы погода была очень холодная, они все, вероятно, сидели бы дома". Га?
Солдати дружно засміялись.
— Ти що, за ад'ютанта в цариці, чи що? — почувся чийсь скептичний голос.— Звідки це знаєш?
Солдат читав з папірця. Він акуратно згорнув аркушик, засунув його за пазуху і хитро підморгнув:
— Значить, знаю. А як знаю, то вже моя справа. Згодом я серед документів громадянської війни надибав
цього самого листа. Солдат процитував його слово в слово. Він, мабуть, не знав тільки, що у відповідь Микола II писав цариці: "Беспорядки в войсках происходят от роты выздоравливающих, как я слышал. Удивляюсь, что делает Павел?* Он должен был бы держать их в руках".
— Жандарма піймали! — крикнув хтось.— Ось ведуть!
Через зал до коменданта солдати провели вусатого дядька в смушевій шапці й цивільному пальті, але з-під нього визирали діагоналеві брюки, заправлені в наваксовані чоботи.
* Командуючий гвардією.
— А що я чув, братики! — горлав інший солдат. Але, що він сказав далі, не довелося почути, бо ще голосніше закричало кілька голосів:
— Фараони стріляють!
З протилежного будинку тукав кулемет.
Солдати забігали, заметушилися, закричали. Виявилося, що з ними не було жодного офіцера: всі по дорозі до Петрограда повтікали. Тоді вони звернулися до нас:
— Ми їх зараз ліквідуємо. Дайте тільки командира! Доки уладновували цю справу, стрілянина вже вщухла.
Цього поліцая разом з кулеметом, як і першого, скинули з горища на тротуар і без командира.
Минула ніч, настав уже й день, а ніякого розпорядження ні від кого не поступало. Про пас, певне, забули. Ми вирішили самі зголоситися в Тимчасовий комітет і доповісти про підтримку його нашим артилерійським дивізіоном. Гармат ми з собою, правда, не привезли, бо це був дивізіон далекобійних гармат системи "Вікерс", для перекидання якого потрібно кілька залізничних ешелонів. Але всі солдати, аж п'ятсот чоловік, були озброєні револьверами. Озброїлися, правда, вони самі, розбивши батарейні цейхгаузи.
До делегації солдати визначили мене і ще двох рядових.
Тимчасовий комітет містився в приміщенні Державної думи на Шпалерній вулиці. Дістатися туди можна тільки пішки, і ми рушили залюбки, бо на кожній вулиці було щось цікавого. В одному місці група солдатів і робітників силкувалася скинути з даху величезного двоглавого орла. Певне, зробити це було не так легко, бо робітники почали рубати йому ноги й крила сокирою і скидати на вогнище, яке палало на тротуарі.
Надворі стояв міцний мороз, був ще й східний вітер, і вогнища палали всюди, тільки не для того, щоб на них спалити царські емблеми. Треба було й грітися людям.
По вулицях пробігали вантажні машини, повні солдатів. По одному лежало й на крилах. Вони виставляли вперед рушниці з багнетами, тому машини мали грізний вигляд. З одної полетіли, підхоплені вітром, листівки. Це був Маніфест Центрального Комітету РСДРП (б), що закликав до створення Тимчасового революційного уряду. Я встиг прочитати тільки три рядки: "Громадяни! Братськими дружними зусиллями повсталих ми закріпили новий лад свободи, що народжується на руїнах самодержавства!.." Якийсь солдат, певне, був невдоволений з мого бурмотіння, видер у мене листівку:
— А дай ще я почитаю!
На шинелі у мене блищали погони з трьома зірками, але літній солдат уже не звертав на них ніякої уваги. Я теж зробив вигляд, що не дочув його, 1 відвернувся до будинку суду, що палав від землі до даху.
До палацу Державної думи весь час підходили якісь військові частини, під'їздили вантажні машини, в дворі стояли кулемети. Хоч солдатів біля них не було, у просторому вестибюлі горою лежали жовті сідла та бляшані скриньки з патронами. В залі засідань і на балконах повно солдатів у шапках і з гвинтівками за плечима. До них хтось виголошував з трибуни промову. По сходах на другий поверх спішили якісь військові й цивільні. Не міг бігти через свою комплекцію тільки голова розпущеної Державної думи, а тепер Тимчасового комітету.
Я зустрів його теж на сходах. Грузький, короткошиїй, з круглою, як гарбуз, головою і тупим поглядом очей, як у людини, що програла останню ставку, Родзянко ступав важко і розгублено. Але мені був потрібен не він, а керівник військового відділу полковник Енгельгардт. Знайшов я його * кабінеті, заповненому телефонними дзвінками і солдатами. Полковник одночасно слухав відвідувачів і говорив по телефону. Так само повівся вій і з нашою делегацією. Навіть не дослухавши мене, кинув через плече:
— Владу вже передано Тимчасовому уряду. Годувати вас у Петрограді нічим. Повертайтеся назад у свої казарми!
— Як так? — викрикнув солдат з нашої делегації.
Я теж був вражений такою відповіддю і теж почав сперечатись. Але Енгельгардт уже вів розмову з іншою делегацією. І казав їм те саме: "Повертайтеся назад".