"Шмаркач" лупав очима і підтягав носом.
— Оце вони наслідниці? — питаю уже в солдата.
— Точно так, ваша імператорська величність. Дівчата знову було заверещали, що він злодій, а вони
чесні дівки, а не якісь там "наслідниці", що він сам — послідній. Але потім чомусь злякано покліпали віями і поточилися за двері.
Я подзвонив до вартового офіцера полка і попросив забрати свого солдата.
Доки прийшов патруль, ми встигли вже з'ясувати, що Даниленко був з Гадяча. Дома там десь мати-вдова з малим хлопцем. А чи є їм що їсти — не знає. Вимова в нього була чиста полтавська. Поступово він, мабуть, уже забуз, чому опинився в цій кімнаті і залюбки розповідав про свій Гадяч, про чарівні вечори. А коли задавав я запитання, він схоплювався і мов заведений тараторив: "Точно так, нікак нєт, ваша імператорська величність!"
— Ти як почуваепї себе щодо здоров'я? — запитав Суходолов.
— То фельдфебель вигадує, ваше благородіє. А я здоровий.
— Що він вигадує?
В цей час прийшов фельдфебель з двома солдатами. Ми розповіли йому, в чім справа. Він слухав, стоячи струнко, але в бік Даниленка кидав люті погляди.
— Точно так, ваші благородія! — І покрутив біля лоба пальцем. А на Даниленка враз гримнув: — Пішов вон сцю-дова, хохлацька мордо!
Даниленко враз втяг голову в плечі, зморщився і, мов побитий пес, подибав до передпокою. Рагозін сказав:
— На таких плечах не довго втримається царський трон!
РЕВОЛЮЦІЯ
Фельдфебель вскочив до їдальні офіцерського зібрання, на смерть переляканий, і крикнув:
— Бунт, ваші благородія!
Ми саме ласували гречаною кашею, запеченою в морських черепашках. І тому, мабуть, реакція була уповільнена.
— В чім справа, Мартииенко?— иевдоволено спитав старший офіцер.
— Всіх виганяють з казарми... на Петербург...
— Хто?
— Солдати з піхоти. Я хотів... Кричать: "На плац, на плац!" І бах, бах! Мало мене не вбили...
Ми схопилися з-за столу, стали одягатись. А командир батареї все ще допитувався у фельдфебеля:
— Чого на плац? На який плац?
— В Петербурзі, кажуть, революція, ваше благородіє! З цього моменту і починається в моєму житті нова ера.
Ще два дні тому наш дивізіон переїхав з Царського Села до Красного81 на практичну стрільбу. Гармати йшли своїм ходом і десь застряли в заметах. А командири їхали поїздом через Петроград.
Переїжджаючи з Царськосельського вокзалу на Балтійський, ми вже бачили по вулицях столиці посилені патрулі поліції на конях, які розганяли не тільки демонстрації робітників, а й купка людей. Звична картина, але угледіли й незвичне. По Невському проспекту сунула велика колона. Над головами майоріли червоні платки, й стяги, і транспаранти з грізними словами: "Долой царя!", "Хлеба!" Біля Анічкового мосту з-за рогу вискочив кінний загін поліції, і пристав ударив шаблею жінку, яка несла червоний прапор. Робітники тут же стягли його з коня і кинули у Фонтанку, Поліція почала махати шаблями, ще й загін козаків з'явився. Але від козаків уже тікали не робітники, а поліція.
В поїзді почули й таке:
— Учбова команда Волинського полку, яка тільки три дні тому розстрілювала демонстрації робітників, вчора забила свого командира і вийшла на вулицю з червоним прапором.
— Революція?
— Ну, до цього ще далеко. Із ставки від Миколи II командуючий військом Петроградської військової округи одержав розпорядження: "Наказую завтра ж припинити в столиці безладдя..." А генерали вже постараються, будьте певні. Що крові проллється багато, це факт!
В батареї було тільки двоє офіцерів кадрових. Решта, як і я, вчорашні студенти. І тому ставлення до подій було далеко не однакове. Почувши від переполошеного фельдфебеля: "В Петербурзі революція", молодші командири реагували одностайно:
— Пішли, хутко їдьмо!
— Куди? — розгублено запитав старший офіцер.
— Туди, куди наші солдати. Чи ви хочете, щоб зразу опинилися за бортом. їдьмо!
— Не дозволяю! — зарепетував командир батареї.
— Ну, то лишайтеся самі!
Такий непослух у військовий час карався воєнно-польовим судом. Ми це знали і все-таки вибігли з їдальні. Пішов за нами, також сам не свій, і старший офіцер. А позаду чувся істеричний крик командира батареї. Однак на нього вже ніхто не звертав уваги.
Своїх солдатів ми наздогнали вже біля піхотних ^ казарм. Ополченці теж уже лаштувалися на снігу в похід ї брали з собою навіть похідні кухні. Смеркалось. В одному вікні тимчасових бараків, побудованих на сто тисяч солдатів, з яких комплектувалися маршові роти, блимав вогник.
Біля єдиної свічки сиділи офіцери піхотного полку, мов па одірваній крижині.
— Пора виступати,— кажемо ми.
— А ви що, їдете з солдатами? — дивується полковник.
— А то ж як?
— З бунтарями? Ви що ж, гадаєте, що так і не знайдеться кому їх перестріляти?
— Цар розпустив Державну думуі
— Значить, треба було!
— Але ж, кажуть, вона не послухалась.
— Завтра до Петрограда прибуває сам цар. Кінна гвардія одержала наказ негайно виступити з Новгорода на столицю. Вона покаже вам кузьчииу мать!
Дев'яносто тисяч солдатів нарешті рушили на Петроград, а їхні офіцери залишилися біля недогарка свічки.
Десь уже напівдорозі стало видно, як в Оранієнбаумі82 щось горить, жевріло небо і над Петроградом. З кожним кроком настрій у солдатів підвищувався. Раптом колону перестрів якийсь полковник у санчатах і сердито запитав:
— Ви за кого? Уряд скинуто. Державна дума, всупереч наказу царя, утворила Тимчасовий комітет83!
— Ура! Ура! —закричали солдати.
— То кому ви йдете на підтримку? Бунтарям чи...
Але солдати продовжували кричати "ура", і полковник повернув коня назад, ще більш сердитий.
Те, що ми були заодно з своїми солдатами "за Тимчасовий комітет", їм було до вподоби. Проте з командирами вони вже перестали рахуватись. Керував ними хтось інший. Коли ми біля станції Логово зробили привал, а самі зайшли до буфету погрітись, солдати без нашої команди знялися й пішли далі. Довелося знову доганяти.
Вогонь завжди збуджує людину, а тому, що попереду горіло не звичайне вогнище, а ціла арка Нарвської застави, заграва на солдатів уже вплинула як клич до бою. Це було видно з того, як вони з ревом кинулися до будинку, з якого почулися постріли з кулемета. Вогники блимали із слухового вікна, але за кілька хвилин брязнули шибки, звідти полетів кулемет "шоша", а слідом за ним — і городовик.