— А я ніякої політики не визнаю,— мовив брат без ніг.— Не вірю і в революцію.
— А в бога? —■ вже голосно запитав землемір.
— Богові до мене байдуже, як і мені до нього.
— Павло Григорович з глузду з'їхав! — перехрестила випнуті груди дама просто приємна.— Ти що, турок чи православний?
— Дрібний шляхтич я, Маріє Гнатівно, як і ти. Шляхтичі, у яких ні мети, ні надії. Порожнісінько і в оборі, і в коморі.
А до чого тут шляхта? — ображено сказав Мартинович.
— Правда, шляхта не винувата. Вона веселиться, п'є й гуляє. А більшого від нас ніхто й не вимагає.
Левицький, який досі намагався бути найменш помітним, враз обернувся до Павла Григоровича й істерично вигукнув:
— Так,— так! Правильно, Павле Григоровичу! Скажіть, яка корисна думка зросла на нашій ниві? Яка примітна істина вийшла з нашого середовища? Га?
Петро Григорович, намагаючись звести все на жарт, з посмішкою сказав:
— Левицький, не міряй на свій аршин, У тебе всі корисні думки вилітають у дірку в капелюсі.
Я зиркнув на капелюх, який він все ще мняв у руках,— в ньому й справді була велика дірка.
— А то, скажете, не правда? — вигукнув Левицький.— Що ми дали світу? Чому ми його навчили?
Дерти сім шкур з мужика! — вставив іронічно Сашко.
— Може, скажете, які ми висунули ідеї над Французьку комуну58? Чи сприяли прогресу?
Мартинович боязко озирнувся:
— Хоч я не консерватор, але... з такими балачками... І ти теж, Павле Григоровичу, придержи язика за зубами.
Павло Григорович голосно зареготав:
— Ти мене, Мартинович, в ліберали не ший. А хочеш знати, що я думаю, так слухай. Все це буза. У нас є, слава богу, цар-государ, і йому видніше, які треба чи не треба робити реформи.
— Коли на те вже пішло, то я можу нагадати Левиць-кому про його божка Герцена59. Чому ти про нього забув? — не вгамовувався Мартинович.— Чи, може, й він уже нічого не вартий?
— Облиште, панове! — уже без посмішки вигукнув Петро Григорович.— Дівчата, ступайте допоможіть матері.
— Я відповім,— сказав Левицький.— Пан Герцен теж недалеко від нас одкотився. Він також дивився на царювання Олександра II60, як ви на царювання Миколи II61.
— Що, що?
— Я кажу про його статтю в "Колоколе"62...
— Мартинович, заводь свою машину! Розпатякались! — уже сердито вигукнув господар.— А ти, Сашко, не забувай, що тобі з завтрашнього дня вже треба думати про військову службу, а не про революцію. Який Бакунін63 знайшовся!
— Я царям не служу і до вашого військового начальника не поїду! — вигукнув у відповідь Сашко і демонстра-тивнр підійшов до Левицького.
— Чортзна-що верзе! — через силу осміхнувся батько.— Сказано, дитина ще!
Мартинович заходився біля грамофона, його оточили старші.
На якусь хвилину запанувала напружена тиша. Всі робили вигляд, що уважно слухають, як рипить . пружиною Мартинович, заводячи грамофон.
Ми з Ходнєвим підійшли до вчителя і землеміра, хоч я боявся, щоб вони не продовжували балачок. Досить уже й того, що харківський губернатор не хотів видавати мені свідоцтва про політичну благонадійність при вступі в землемірне училище. Але ще більше я боявся, що виявлю свою політичну неграмотність. В землемірному училищі чомусь менш за все говорили про політику. Ми намагались не відставати од життя, але наші прагнення були спрямовані в бік моральної етики. Треба бути чесним. Чесним відносно товаришів, дівчат, роботи.
Програма навчання в училищі була велика, працювати доводилося багато, а до того ще й щорічна практика. І на читання книжок лишалося мило часу. Більше того, ми навіть не утруднювали себе визначенням свого політичного кредо. Одне було ясно, що праві партії для нас чужі, і тим більше монархісти. А далі цього не йшло.
Неголений учитель, як я й гадав, зразу ж запитав:
— Ну, як вам подобаються наші доморощені політики? Та, на щастя, його перебив огрядний простуватий землемір:
— І ви, значить, маєте намір витирати у панів кутки? Його запитання кольнуло мене. Я вже бачив, що і він,
і вчитель огиналися перед шляхтою, яка, може, і не варта їх. Але я намагався заспокоїти себе і тому відказав:
— А без цього не можна?
— Щоб, значить, між молотом і ковадлом? Для дядьків ми теж уже чужі. Бачать же: хто виходить на столипінські хутори, тому й земельку кращу нарізують. Політика хитра, а жар нашими руками загрібають.
Грамофон спершу засичав, потім зарипів. І аж нарешті приємний голос Вяльцевої заспівав:
— Ой полна, полна коробушка,64 Есть и ситец и парча...
З кімнат вибігли дівчата, вийшла розпарена господиня, навіть виткнулись наймички з кухні. А від хлівів спішили наймити. У всіх на лицях здивування й захоплення: звичай-на':скринька й труба, як величезна квітка з "кручених паничів", а виводить на весь двір. От почули й полільниці і теж чимдуж біжать до веранди. Мартинович стояв біля грамофона з таким виглядом, наче це співала не Вяльцева, а він сам.
З другої пластинки полинув густий бархатний голос Віри Паніиої, яка брала низи не гірше московського протодиякона Михайлова:
— Колокольчики-бубенчики звенят, Простодушную рассказывают быль...
На обличчях у всіх сяяла блаженна усмішка. Але коли Мартинович поставив третю пластинку і присутні почули, як придворна капела заспівала "Иже херувиме" Бортнянського65, у всіх обличчя враз видовжились, стали урочистими, очі ублажились. Хто був у шапці — скинув і навіть перехрестився.
Під враженням почутого уже не іменинник, а Мартино-вич, який умів так гарно "грати на грамофоні", став центральною особою. Він перший і поріг переступив, коли господиня запросила всіх до столу. Левицький приїхав непрошений, він це розумів і тому поплівся останнім.
Уже була глупа ніч, коли остання бричка з гостями від'їхала од ґанку. А коли не стало чути їх, з темноти виринули постаті неголеного вчителя і землеміра. Для них у бричках не знайшлося місця, а скоріше про них просто забули. Похмуро озирнувшись на освітлені вікна, обидва кудись зачавкали по болоту.
Злива, яка почалася ще вдосвіта, перешкодила нам виїхати на станцію вранці, а на вечірній поїзд можна їхати й по обіді. Втручання природи в наше гостювання несподівано прискорило події.
День почався, як завжди, з курликання журавля над колодязем, мукання худоби біля корита, сокотання курей під коморою, ґелґотання гусей на спориші і перегукування наймитів, але все це мене вже не цікавило. З кожною годиною я все більше відчував гіркоту розлуки з Танею, тому ми шукали будь-якої нагоди, аби залишитися вдвох.