Садиба лежала серед степу, мов велике гніздо, бо до найближчого хутірця було верстов зо дві, а з протилежного боку, на високому березі річки, здіймався курган, мабуть, ще скіфських часів, його ми бачили із степу. Було враження, що то якийсь велетень забув у житах свою шапку.
Спали ми разом з Сашком у коморі, а розбудила нас курка, яка голосно засокотіла під самими дверима. У шпаринки пробивалось золоте вже проміння.
Рожеві од вранішнього сонця простори, широка річка в очеретах, мелодійна вимова, щедра гостинність хазяїв — все це було ніби втіленням в життя Гоголевих53 "Вечорів на хуторі біля Диканьки".
Те, що наймити поралися біля худоби, наймички доїли корів, а інші пололи город, аж ніяк не порушувало тих чар, якими я був сповнений з самого ранку. Для них був будень, а для мене свято!
За сніданком познайомилися і з Петром Григоровичем. Він був у широких штанях, вишитій сорочці, з примруженими очима, в яких відсвічувала добрість. Підсилювала це ще й лагідна посмішка на поголеному обличчі з шпакуватими вусами і посрібленим волоссям на голові. Тепер стало зрозуміло, чому меблі в домі були не стільки красиві, як дебелі, бо інакше б вони не витримали восьмипудової ваги господаря. До ваги він мав і відповідну комплекцію: високий на зріст, широкий у плечах, дужий на силу.
Петро Григорович усім своїм виглядом був реальним втіленням моєї уяви про степовиків.
По обіді, коли ми вже встигли накататися на човнах по Орелі, сходити на курган, звідки було видно аж п'ятнадцять сіл і хуторів, намокнути до останньої нитки під раптовим дощем, почали заїжджатися гості. Для повного уявлення про степовиків саме їх і не вистачало.
Першим приїхав конякою з мотузяними иаритниками далекий родич з цапиною борідкою, з короткими рукавами і в таких же підсмиканих брюках. Убогість костюма, яку важко було приховати, намагався затушкувати жвавістю і балакучістю. Але першим словом його було запитання:
— Мартиновича запросили?
— Він і без запрошення прибуде,— відказала господиня з нотками іронії.
Слідом приїхав брат Петра Григоровича, без ніг, але веселий на вдачу. Ми вже чули, що половина дітей на хуторі подібні до нього, а його діти схожі на кучера Митро-фана.
— Мартиновича сповістили? — спитав і він.
— А то, бач, сам не знає.
— Кажуть, уже весь степ об'їздив з своєю музикою.
— Нехай чоловік хоч з цього потішиться.
— А жінка дома сидить: дохазяйнувались, що і на люди вже нема в чім показатись.
Господиня важко зітхнула. Чи то співчувала, чи й саму це турбувало.
Потім прибули дві дами. Ходнєв штовхнув мене ліктем:
— Дама просто приємна і дама у всіх відношеннях приємна 54.
"Ніякої іншої рекомендації вони не потребували.
Нарешті на подвір'я в'їхала бричка, в якій було насипом людей. Вона нагадувала балагулу, що возить пасажирів на Поділлі. Першим зліз з брички худий і високий, в пожмаканому вбранні чолов'яга, але на голові був білий кашкет з червоною околичкою. Шляхтич! З великою обережністю він зняв з брички щось замотане в ряденце. Потім почали, стрибати, мов кури з сідала, й інші. А Таня, яка стояла з нами на веранді, називала кожного по черзі:
<— Ото неголений — учитель з сусіднього села. За ним іде землемір. Мій вірний лицар.
І лукаво посміхнулась. А в мене од її слів чомусь стиснулося серце. Я намацав її руку і здавив. Вона не віднімала, аж доки не наблизилися гості.
— Аз бандурою хто? — запитав я, показуючи на чоловіка в пожмаканому костюмі і теж давно не голеного, хоч він намагався виступати, як визнаний артист.
— Мартинович з своїм грамофоном. Тут це ще новинка.
Останнім плентався розбитою ходою гість, років на тридцять, з одутливим обличчям, хоч воно все ще вирізнялось своєю інтелігентністю, а маленька борідка це ніби підкреслювала.
— О, і Левицький приїхав! —— сказала Таня без особливого вдоволення.— А був же такий цікавий.
Після дощу було приємно подихати ароматом вологої землі, і гості скупчилися на веранді. Звідси видно річку, і це теж ніби охолоджувало повітря.
У березі полільниці заспівали:
— Тихо, тихо Дунай воду несе,55 А ще тихше дівка косу чеше...
Всі примовкли, слухали. Тільки неголений учитель став у театральну позу й продекламував:
— Выдь на Волгу, чей стон раздается Над великою русской рекой?..56
І кивнув на городи. Але замість слова "раздается" у нього вийшло "роздається". Дама приємна у всіх відношеннях підкреслено поморщилась і скоса зиркнула на нас. Ми й собі скептично посміхнулись.
Серед гостей учитель і землемір, певне, не належали до шляхти, бо присутні не приховували свого зверхнього ставлення до них. Лише той, кого Таня назвала Левицьким, стояв у куточку, замислений, і не пробував попасти в тон іншим. Навіть пересмикнувся, коли брат без ніг грубо сказав:
— Жінка стогне від його кулаків, а він гадає, що від царського режиму.
У неголеного вчителя проступила на спеченому обличчі розгублена посмішка, наче він чимсь завинив. Сашко, певне, знав його матеріальне становище й сказав:
— Злидні і до петлі призводять. А нам байдуже.
— Своя сорочка ближче...
— Це заповідь шкурника!
Сашко заникався. І доки він вимовив слово "шкурника", його безногий дядько зняв високо брови:
— Цебто усі ми шкурники, небоже? Це ж чия така заповідь, соціалістів?
Пожмаканий Мартинович повчально сказав:
— Теорія соціалізму облудна і хибна.
— Правильно! — підтримав його родич з короткими рукавами.— Мужики не пнуться до революції. А що витівають по містах робітники, так із жиру бісяться!
— Столипін57 теж так думає,— сказав заникуючись Сашко.
— Ну й молодчина Столипін. Боже його сохрани! — пихато проказала дама приємна у всіх відношеннях.
— А ви знаєте, що сказав граф Толстой? — вигукнув учитель, підбадьорений Сашком.— "Самодержавие есть форма правления отжившая! Все это отжило и идеалами не может быть. Нужна революция..."
— Як, як? — витяг вперед шию родич з короткими рукавами.
— А ти, хлопче, не пащекуй,— уже загрозливо вимовив Мартинович.— Квод ліцет йові...— Але збився і докінчив уже по-своєму: — Що дозволено Юпітеру, не дозволено бикові, як кажуть по-латині. Я не консерватор, я й не революціонер.
— А молиться за царя,— стиха проказав до нас землемір.