Щойно заграв оркестр, як публіка в перших рядах почала затуляти вуха й крутити головами, ніби на них падали не бравурні звуки, а справжнє каміння.
Я теж крутив головою, вдаючи, що й мені не подобається їхня гра. А гра їхня справляла на мене таке враження, що вони ніби когось передражнювали: зал сповнили писк, вереск, скреготання і страшенний барабанний гуркіт. Я так уявляв собі шабаш відьом.
Нарешті повільно розсунулася завіса. Перша дія п'єси відбувається в школі.
Режисер, певне, вирішив, що учнів натурально зіграють коржівські хлоп'яки, такі ж школярі, як і в п'єсі, і випустив їх на сцену більше десятка, щоб вони відобразили перерву між уроками.
— Хлоп'яки вирішили, що вони вже справжні артисти і мусять не гратися, а грати. Вони почали гасати по сцені, качатися по підлозі, кричати, верещати, трощити парти. На кін уже вийшов по ходу дії вчитель і щось загрозливо кричав, суфлер ловив хлоп'яків за ноги. Але вгамувати їх вже була несила, тоді з куліс вийшов бородатий опалювач з палицею,
— Ану, ракалія,— гримнув він,— марш сцюдова, сто чортів вашій матері!
Суфлер почав подавати слова учителеві, який нарешті залишився сам. Підказування було чути аж на гальорці, але вчитель тільки лупав очима. У нього був такий пришелепуватий вигляд, що з зали почулися співчутливі репліки: "Ну, ну! Бідний!"
Гамір посилювався.
3. першого ряду почали виходити.
В другому вголос пізнавали, хто грає вчителя. А він усе ще лупав очима.
Скориставшись з паузи, хлопці знайомили своїх приятелів з дівчатами, а біля входу хтось хвалився, як би він зіграв цю роль. Жіночий голос біля нього реагував на це притишеним писком і ляпанням його по руках.
Я щиро переживав провал вистави і хоч не мав ніякого відношення до аматорського гуртка, але вирішив висловити своє обурення з артиста-иевдахи.
За кулісами стояв гамір: артисти загримовані й незагри-мовані лаяли одне одного. Я побачив того, що грав учителя, і вже роззявив рота, аби сказати щось дошкульне, як артист рішуче здер з себе перуку, і я побачив, що це наш учитель Павло Григорович. Але слів уже не можна було зупинити, і я спитав:
— Це вам так по ролі треба було пришелепуватого зіграти?
Павло Григорович визвірився:
— Пошел вон! І я пішов.
ДЕ ВИСНЕ ДИМ
Був уже травень 1908 року, коли я, сімнадцятирічний хлопець, приїхав шукати праці до Харкова. Мені пощастило: незабаром я влаштувався писарчуком, а офіційно — помічником бухгалтера в канцелярії інституту шляхетних дівчат.
У Харкові від царського маніфесту 1905 року26 чулась уже тільки далека луна. Надто голосними були погромні виступи: в Державній думі і поза Думою Пуришкевича2', Дубровіна 28, графа Бобринського29, попа Гапоиа 30. їхні фотографії не сходили з сторінок газет "Южный край" 31, "Утро" 32, "Харьковские губернские ведомости" 33, "Газета-копейка"34. У воротах заводу Гельферіх-Саде35 ще зяяли пробоїни від гарматних снарядів, а робітники вже давно приходили на роботу по гудку.
В Харківському університеті панувала тиша ще з того дня, як у його стіни ввели поліцію. Про це всі говорили з обуренням, як про нечуване святотатство. І я кричав, що це святотатство, хоч повз університет тільки проходив.
Університет видавався мені за казковий світ, у якому вчаться незвичайні люди. На них були здебільшого сірі куртки з блакитними петлицями і обов'язково приношені кашкети, довге волосся на голові і пенсне на шнурочку.
Серед молоді студентська куртка вважалася чимсь священним. Такої популярності вона набула після п'єси Леоніда Андреева 36 "Дни нашей жизни". Ми сиділи на гальорці в театрі Синельникова3?, і, коли офіцер Миронов, тримаючи Колю Глуховцева за полу, проказував: "Розумієте, це студентська куртка!" — у нас спирало дух.
На другий день після вистави, здавалось, весь Харків мугикав пісеньку:
— Быстры, как волны38,
Все дни нашей жизни.
Что час, то короче к могиле наш путь.
Налей, налей, товарищ...
— Ходімте й ми: "Налей, налей!" А?
Спускаємося вузенькими сходами глибоко в підвал, на дверях якого красується вивіска "Заря Востока", і у всьому намагаємось наслідувати богему. "Налей, налей, товарищ..." Слово "товарищ" я вимовляв з особливим притиском, бо вважав себе вже апробованим революціонером*
Справді, коли восени 1905 року у слободі Новій Водолазі, де я працював у агента земського страхування, на сходку стихійно з'їхалися не тільки наші селяни, а й з інших сіл, ми з писарем станового пристава пішли й собі на майдан до волості. З виступів було видно, що селяни невдоволені з "існуючого ладу". Чого вони вимагали, ми не дослухали, бо замерзли і пішли собі додому. Проте загальний настрій передався й нам. І ми заспівали, правда, Не дуже голосно:
— Вихри враждебные веют над нами...39
Нас наздогнав урядник і гримнув ще здалеку;
— Революція! Заборонено!
Але побачивши, що співає писар станового пристава, ^нітився й прошепотів:
— Тихше, трохи тихше... Потому як заборонено.
Мені було чотирнадцять, моєму приятелеві на два роки більше. І ми не приглушили, а, навпаки, натиснули на голосники. Урядник з пришелепуватим виглядом ішов поруч.
Але всього цього було ще мало, щоб вважатися справжнім революціонером.
Нарешті мені пощастило уже в Харькові, Вечорами я був вільний. Іноді читав різні книжечки, які діставав од солдата, що повернувся додому після служби в Петербурзі. Якось я роздобув у нього книжечку, з хитромудрою назвою і хоч нічого не зрозумів, але побіг похвалитися одній дамі, що даремно часу не марную. Читаю навіть заборонену літературу.
Дама почервоніла, як варений рак. З цього я зрозумів, що прочитана мною книжечка, мабуть, аж ніяк не заборопена цензурою, а може, навіть і зовсім не з таких! Тепер почервонів і я.
Краще було б розповісти Люсі. Вона все одно нічого не зрозуміла б, а мене б вважала за розумного.
Три дні перед цим ми з Люсею пішли на Сумську вулицю на прогулянку. Вона вчилася у кравчихи і тому весь час говорила про гімназію. Я — писарчукував і говорив про університет. Взагалі намагалися вести шляхетні розмови.
Сумська вулиця вибігала на Миколаївський майдан40, де містилися торговельні банки. Повз них найбільше полюбляла тинятися вечорами молодь. Це були прикажчики, домогосподарки, писарчуки.