їх очі, розуміється, вперто звернені на мене, їм здається, що нема таких труднощів, яких би я не міг подолати. Я їм дуже вдячний за таке довір'я, але разом дуже нещасливий, що не можу його виправдати. Як також я не дуже за них певний. Маємо звідти дуже тривожні вісті. Місто підміноване, стероризоване, голодне, без постачання, без опалу, без світла. Весь Хрещатик вилетів у повітря, Софія, Печерська Лавра, міська управа підміновані, залізничий двірець вигорів, інтелігенція вивезена, уряди не функціонують, харчові запаси спалені, від світла до світла суворі поліційні години, по вулицях в темноті бродять зграї со-вєтських агентів.
Я не переконаний, чи це відповідне місце для Олени з її
ідилічною уявою про Київ. Вона готувалася до нього, як наре-
чена до шлюбу, стільки шилося, перешивалося, примірялося, і
все це для Києва. І от вона побачить його у такій макабричній
подобі. Це вже не Варшава, не Краків і навіть не Львів. Тут треба
ступати обережно, як по тонкому льоду, і мене це поважно тур-
бує. Знаю, що завзята Олена не розуміє слова обережність, во-
но не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть '
бути для неї фатальними, але такі аргументи тепер ніякі аргу-
менти, і годі їх повторювати.
Життя вимагає свого, Київ на досяг руки, і немає сили, яка б нас стримала. Олена знов, як бувало у Львові, повна до мене претенсій.. . Наші розмови натягнуті, вона оминає моє мешкання... Я намагаюся їй помогти, шукаю можливостей, але їх немає. Побував у штабі верховного командування, але там сказали, що для цивільних людей в'їзд заборонений і ніяких перепусток не дають. Наш "фіят" далі в майстерні. . . Але Олена не вірить . . .
— Бо ви не хочете! Так! Ви не хочете! Ви жорстокий! Ви не можете зрозуміти! Ще там, у Львові, ви були проти мене. Але подумайте бодай про Таню — знаєте ж, що вона там мусить бути .. Не кажіть, о, не кажіть! Для всіх можете, лише не для нас.
Перечити їй даремно, і єдине, що мене рятує, — праця. Всі дні і неділі абсолютно заповнені. У неділю, п'ятого жовтня, їду до Дерманя на відкриття там гімназії, наступної неділі до Дубна на відкриття "Просвіти". І так день-щодень.
Нарешті, довідуюся, що вони самі організують від'їзд нелегально, у суботу, 18 жовтня. Хлопці з організації знаходять якийсь транспорт, розуміється, якесь військове авто за кілька пляшок горілки.... І в неділю мають від'їхати.
Це був сірий, холодний ранок (осінь прийшла тоді завчасно) і для мене моторошний. Відходять найдорожчі мені люди без прощання. Таня залишила на моєму письмовому столі лишень ці кілька слів з вірша Олени:
Ти відходиш? Що ж, не плачу ... Не сумуй і ти, подорожній. Хтось незнаний нам шлях призначив, І спинити його вже не можна.
Олена не залишила нічого.
Рано я мусів бути в редакції, а в полудень на прийнятті Жіночої служби Україні. Там і там багато людей, на прийнятті велика гостина, тости, голосні розмови, але мій настрій препоганий. Не витримав до кінця імпрези і під загальний шум непомітно зник. Іду до дому, щоб побути сам з собою, послухати музику, переживати. Залишені Танею вірші врізались у пам'ять і не дають спокою .. . "що ж ... не плачу ... Не сумуй і ти, подорожній". І невже це так? І невже ми тільки подорожні, що ось зустрілися на перехресті доріг, побули разом і розійшлися? Скорше, скорше додому... Я вже не йду, а біжу, починає вечоріти, небо завалене хмарами, з заходу дме вітер.
Прибігаю додому і бачу: двері на половині Олени відчинені і звідти чути знайомі голоси. Поривно вбігаю туди і бачу — Олена, Таня, Олег, Віра, Іван Іванович... Кидаємося в обійми, ніби після довгої розлуки.
Вони ще не від'їхали. О, як це гарно, яке радісне відпруження, які всі щасливі. Ні сліду минулих настроїв. Одразу переходимо на мою половину, кличемо Ганну Антонівну, накриваємо стіл, приходять інші друзі... І вечір, як повна чара. Можливо, найкращий з усіх наших вечорів... Ніхто з нас не думав, що він такий вже ніколи не повториться.
Бо другого ранку, в понеділок двадцятого жовтня, вони все таки від'їхали.
Моє мешкання стало жаско порожнім, дармащо біля мене повно людей і життя йде своєю чергою. Я обіцяв скоро приїхати до Києва також, але мої труднощі завеликі. Мушу чекати на Скрипника, не можу лишити редакції, Ради довір'я... І головне — все таки дозвіл. .. Чи можу ще раз ризикувати? Шукаю якогось претексту, але нічого не знаходжу. Вайс заявив, що він тут нічого не може помогти, те саме у штабі командування, а до того я довідався, що їхати нелеґально дуже небезпечно. Арештують і відвозять до концентраційних таборів. Вони там нас ніяк не хочуть бачити, і чи варто мені ризикувати, маючи стільки різних обов'язків?
Чекаю на Скрипника, він приїде з Берліну, і, можливо, знайдемо якусь раду.
Для закінчення цього акту нашої драми, додаю ще оцей епілог:
"17. X. 1941. Рівне. Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій! З листа, який привіз мені Кобрин, бачу, що ти не дістав від мене листа, який повіз о. Волков, і картку, яку мав кинути в Холмі один хлопець. Рідний мій! Не моя це вина, — не лише думаю весь час про тебе, а й пишу — ледве є оказія, але знаєш, які люди.. .
"Кобрин привіз мені і светер, який вийшов чудовий, а кравчиня мені його нарешті допасувала, але ковдру і залізко лишив у Львові. Ці речі має привезти сюди Василь, але мене вже тут вони не застануть. Я їду завтра до Києва, де мусіла вже бути давно, але тяжко туди дістатися. Перепусток не дають, способу комунікації теж нема, а з Києва Ольжич алярмує, бо Ленуш вибраний головою київських письменників і журналістів' Пишуть, що дуже я там була потрібна, але як туди дістатися? Рідний мій! Завтра думаємо (їхати), хоч би довелося і пів дня стояти на розі і зупиняти авта, але спочатку хлопці спробують ще в Рівному з кимсь домовитись з німців. їдемо: я, Олег, Кобрин і Таня Прахова, моя приятелька, киевлянка, моя однолітка, яка, як монтажистка, їздила з фільмовою екіпою в Жаб'є накручувати фільм і яку війна змусила застрянути в Рівному. Дуже це мила, інтелігентна і винятково мені симпатична жінка, з якою ми швидко зжилися і яка, як ніхто, любить слухати мої вірші. Вона вертає до Києва, де у неї дочка 3-ох років і старий батько. Я тішуся, що маю тепер справді в ній приятельську душу, та ще в Києві, так далеко від тебе! Тільки як і коли ми туди дістанемося?