Розуміється, я зробив серію зняток своїм "цайс-іконом", Шеккер "Ляйкою", ми побули коротко у Парфена, просили не турбуватися за гостину, видно було його достатки, а потім відійшли. На душі у мене було тяжко. І чомусь соромно.
Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося когось просити вибачення, до когось апелювати ... Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю. Приклад Тилявки, Балабів, Андрущуків, Бухалів. Чи не могла б з цього постати Данія, Англія, Америка? Але на місці того ця тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?
І це ж не тільки Запоріжжя, Дермань . .. Це ціла Україна, весь "союз" республік. Весь народ, група народів. Всі вічні голоди, недороди, посухи, зриви, саботажі, не виконані гогяни, кари, заслання, вигнання! Нічні вивози, гістерії пропаганди, органи безпеки. Для кого і для чого все це потрібне? Щоб отак виглядало оце квітуче колись гніздо — Запоріжжя?
Мені соромно. Перед цілим світом соромно. Перед історією. Перед розумом і логікою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціятиву, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних. Яким треба було помогти, але яким неї можна було віддавати в руки керма правління. Інакше бо все впаде.
І все впало. І невідомо, чи коли знов встане. Життя тяжко поранене .. . Воно при смерті.
Ми не були довго на Гуцівщині, зробили лише кілька зняток, я поговорив з старою "панією" — єдиною представницею найстаршого нашого роду, яка виглядала тепер, як жебрачка, поговорив з її сином, моїм колишнім товаришом Мифодом, який був нашим музикою, бо грав на скрипці. Він і тепер мав скрипку, але чобіт не мав, хоч за совєтської влади належав до її аристократії, і, здається, його єдиного з нашого роду влада визнавала за гідну уваги особистість.
Поруч з гуцівською садибою була багата, пишна, велика садиба Бухалів ... її колишній власник Трихон уже не жив, але жила його дружина Христя, яка мала вже вісімдесят п'ять років. Це була виняткова жінка. Колись ми знали її завжди вагітною: вона породила шістнадцять дітей, з яких вижило щось половина. Щороку вона ходила пішки на прощу до Почаєва, два дні ходи в один бік, при чому туди йшли "з постом", тобто нічого не їли аж до "святого причастя". За совєтів це обірвалося, але вже цього року вона знов ходила. І знову пішки. І знов з постом. Лише з нею мусів йти один з її синів. Вона ще мала звичку кожного великого посту два рази сповідатися й причащатися, а на страсний тиждень, від четверга до розговіння на Великдень, також нічого не їсти. Вона дуже добре виглядала, ніколи не хворіла і завжди була при праці. У них було велике господарство, багато худоби, свиней, птацтва, вона ніколи не мала наймичок. Підростали діти — і вже від раннього дитинства всі мусіли працювати. Троє з її синів — Максим, Василь, Євген і дочка Федора скінчили середні школи, а решта — Гриць ко й Архип господари-ли. Інші дочки повиходили заміж ...
Вони мали велику й багату забудівлю, великий сад, гарний город, але тепер все це було на дорозі до упадку. З колишнього саду стояли лише ігівзасохлі сторчани; лішники й-огорожі зникли, а будинки ледве трималися — кандидати на руїну. Госиодарив тут один з братів Архип з матір'ю і своєю численною родиною, а решта всі розійшлися хто куди. Максим і Василь були священиками на Холмщині і обидва загинули від польських партизан.
Для мене ця родина з сусідніх була найближчою, бо з Архипом і Василем ми дружили від раннього дитинства, з Василем кілька років ходили разом до школи, до тієї самої кляеи.
З інших наших сусідів тут жили ще Корній Андрущук, Антін Андрущук (Антін Мотрин: по матері Мотрі) і ціла серія інших Андрущуків, як також залишки родини Серед. Деякі з них все ще гослодарили, деякі належали "до пролетарії", колись були "за совєтську власть", але тепер однаково всі без винятку "проклинали ту власть на чом світ" і виглядали не багато краще, ніж мій дядько Парфен та Мифод.
Запоріжжя справило на мене гнітюче враження, хотілося не бачити, скорше відійти. Пригадувалися читанкові вірші Грін-ченка:
Не став би дивитись,
Хотів би забути,
Так сили забути нема.
То ріднії села,
То ріднії люди,
То наша Вкраїна сама.
Так воно є. Але до церкви ми того дня не йшли, а їхали, і навіть тим самим наровистим "фіятом", якого наш шофер все таки змусів рухатись і рано прибув за нами. Це одначе не справляло мені аж надто великої приємности, бо хотілося бути ближче до землі, до людей і все бачити. Подорож автом цьому не дуже сприяла. Але мало було часу. Хода до церкви вимагала доброї години. І ми поїхали. По дорозі заїхали за Степаном Івановичем, який ночував у Шевчуків, і так усі разом у скорому часі появилися біля манастиря.
Мені хотілося обійтися без уваги, без парад і зустрічей, але цього годі тепер уникнути. Ми не могли рухатися вільно, за нами постійно йшло багато народу, багато "признавалося" з рідні, з старих знайомих, товаришів. Заходили до обох церков, манаїстир ледве животів, але приходська церква не дуже змінилася. Правив богослуження велетенського росту о. Кульчинський, співав гарний хор, було повно народу. Зараз після богослуження до нас підійшла делегація обох старостів села (Дермань ділився на дві частини — "панську" й "казьонну" з окремою адміністрацією, і цей поділ залишився до цього часу), яка просила мене "сказати щось до народу". Не було ради. Ми пішли до семінарії, де за совєтів містився учительський інститут, і тут, у великій залі колишньої їдальні семінарського інтернату, на нас чекало по вінця повно народу. Привітання виголосив один з старостів, після один з учителів, Іван Мартишок, а після того говорив я. Звичайно, я був так зворушений, що не знаходив потрібних слів. Але мене бурхливо вітали, а коли я зійшов зі сцени, до мене підбігла якась дівчина, яка кинулася на шию і з плачем палко поцілувала. Це була одна з моїх далеких родичок, якої я вже не пам'ятав. А поза тим було повно народу, знайомих, близьких, рідних. Моя хлоп'яча любов Ніна дорікала мені, що її забув, що я говорив не про те, що треба було розповісти "щось про себе", а не про політику... Появилися і такі, яких я "описав" у моїй "Волині", а один з них, якого я представив "за більшовика", обіцяв, що "подасть на мене в суд за образу", дармащо за революції він належав до штабу більшовицького повстання. Я обіцяв йому виправити цю "помилку". Появився один з моїх кревних, який користався в селі поганою славою, бо за Польщі належав "до хрунів", а за совєтів "перейшов до них" і "займався доносами". Через нього багато вислано до Сибіру. Він вперто мене весь час тримався, мабуть, з наміром підтримати свою репутацію.