Це було щось з тієї казки, яку нам інколи розповідає саме життя. Пригадується початок її. Мені було років дванадцять-тринадцять, я пас на полі корови і, як звичайно, завжди про щось мріяЕ. Між тим часто мріялося про далекі чужі краї, про людей, про світ, бо земля наша мало давала нагоди жити великим життям. Особливо у цих наших рамцях глибокої провінції, національного безправ'я і соціяльної безпорадности. Бо хіба ніде на плянеті так мало уявляли про історично діючий час, як серед мого середовища. Та маленька, крита соломою хатина, що на її ґаночку я приймав параду міліції, з однією клясною кімнаткою, одним учителем, "трьома групами", кількома десятками випадкових школярів, які приходили сюди, як "упаде сніг", і відходили, як "сніг згине", не була школою, а хіба лише 'її символом. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків, щоб з них могти зложити свій підпис, або як "підеш у москалі" — могли нашкрябати додому "письмо".
Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких "шкіл" на так звану цілу, волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох.
Розуміється, між нами були школені "батюшки", плекані поміщики, вчена інтелігенція ("пани"). У Крем'янці була гімназія, у Києві університет, у Москві "Художественьгй театр", у Петербурзі "Императорский балет". Був Достоєвський, був Чайков-ський, був Менделєєв ... Але нічого цього не було у сфері мислення і діяння того оточення, в якому я народився і ріс. Ми перебували у стані історично задавненої стагнації ... І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів — переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою.
Це був складний процес, поки з мене, "истинно-русского малороса" і царського патріота, волею шевченківського слова став запорозько-український романтик, щоб пізніше стати просвітянсько-кооперативним реалістом. Я спрігся з моїм селом, як кінь з плугом, ми брали приступом кожну хату і кожну душу, усю мою гімназіяльну мудрість я намагався перенести на моїх Кирилів, Савок, Корніїв, ми затирали різницю, створену темними віками поміж "паничами" о. Данилевича чи поміщика Леха і моїми босими Грицями, ми не ділилися ні на яких правих чи лівих, не вірили в які чудодійні амулети Марксів-Ленінів, а йшли всі разом до читальні, до кооперативи, на спортове грище, на вечорниці ... І не тільки читали Кащенка, ставили "На перші гулі", грали в футбол, сггівали "Ой, ти хмелю", але робили також цеглу, били камінь, возили колоди, мурували хати, мостили вулицю ...
І коли я цього дня по довшому часі прибув до свого села, воно вже було не колишнє село, а теперішнє. Різнилося воно від решти сіл, як різниться здорова людина від хворої. А з огляду на те, що ми розогнювали не клясову, а скорше людську, національну, політичну, господарську свідомість, село було збережене від провокацій, взаємоненавиети і доносів, а тому його не зумів розкласти більшовицький режим останніх років і воно найкраще зберіглося. Ми не ділилися на панів, куркулів, підкуркульників, між нами не було партійних гістериків, бомбастичних пропагандистів, паперових "героїв праці", а звичайні розумні трудові люди. Мій колишній товариш Кирило Яремчук, вроджений незаможник, якого я вчив аритметики, історії і навіть альґебри, став головним бухгальтером колгоспу, а наш колишній поміщик і також товариш, Роман Лех, вчив колгоспних дітей грамоти. І все було в найкращому порядку.
Пригадується, як нелегко було свого часу намовити перших хлопців, щоб вони, замість горілки, виписали собі першу газету, щоб ходили не лише на вечорниці, але й до читальні, щоб, замість розбивати один одному голови, грали у футбол, робили вистави, будували кооперативу, але це будо переможене, і коли мої товариші по праці пронесли мене сьогодні на руках, це не був випадковий порожній жест чи примха, а вияв тріюмфу зробленого нами діла.
І роздумуючи над цим, я завжди пригадую думки Гоголя з приводу подібних справ: "Які нерівні, глухі, вузькі, непролазні, що зводять далеко вбік, дороги вибирало людство, бажаючи досягнути вічної істини, в той час як перед ним була відкрита проста путь, подібна до тієї, що веде до великої храмини і призначена цареві на чертоги. За всі інші путі ширша вона і осяяна всю ніч огнями; однак в глухій темноті пливли люди ..."
Нав'язуючи до цього, хочеться сказати, скільки непотрібних томів Леніна треба було написати, скільки треба було вимордувати людей, зруйнувати майна, щоб не досягти навіть того, що ми досягли в Тилявці, користуючись лише звичайним "здоровим людським розумом". Усе совєтське господарство засадничо не господарство, а складний, тяжкий, виповнений забобонами ритуал, видуманий кабалістично зформованими індивідуумами. Це культ, і, як кожний культ, він засадничо вимагав ентузіязму, фанатизму, жертви, але не логіки й розуму, а тим самим треба чекати від нього не "земних благ", а, дозвольте так сказати, благ небесних.
Одначе до теми: наша заквітчана бричка патетично в'їжджає до Крем'янця о годині, мабуть, третій по обіді, нас там уже ждали. Ми ж навіть забули, що маємо там замовлений публічний виступ і на нас вже чекає вщерть наповнена заля, колись модного "Інтимного театру". Та сама заля, у якій стільки доводилося вистоювати "на гальорці" (задні стоячі місця) і буревійно оплеску-вати різні виступи: Комаровський, Котко, Авраменко, Вертин-ський, Аверченко та інші, а потім ще різні збори, віча, курси. Тепер ця заля здається мені ганебно малою і безнадійно занедбаною.
А моє чергове підприємство особливо непривабливим. Попер-ше, влаштовують його сопартійники, тобто (мельниківці) "наші", тобто "проти", ніколи не почував я добре себе в цій ролі, а за останні дні вибився з неї цілковито. Подруге, це ще захоплення "визволенням", вимагається певних ритуальних фраз, які не проходять через горло, а потрете... Вже трохи досить паради і хотілося б відпочинку.
Але сталося. Говорив про відбудову господарства, потребу вияву ініціятиви, торгівлю, освіту — виразно справи трагічно буденні і ніяк не письменницькі, а вже возсім не в дусі доби, бож Крем'янець і всі інші волинські міста виразно ігід контролем "узурпаторів" (бандерівців); вони вимагають конечно "визволення" ... Фатально невдала промова, але мені все таки плескали і всі вітали, за винятком хіба (мабуть, першої за цього режиму на Волині) газетки "Крем'янецький вісник", яка, як і годиться чесним "узурпаторам", не помістила про мої пригоди ні одного рядка, дармащоі її редактор Аркадій Ткачук був не меншим моїм прихильником, як і всі інші. Пізніше я довідався, що все це сталося на "наказ згори", що я їм з приємністю вибачив, бо я дістав стільки "знизу", що ніяка "гора" мене більше не цікавила.