На білому коні

Страница 29 из 94

Самчук Улас

— Але ви за нею пильнуйте... Бож ви знаєте. .. Все згубить ...

Я, розуміється, обіцяю припильнувати, мій рудий наплечник давно готовий, я трохи непокоюся, бо час не чекає. Михайло також готовий, тільки Олена все ще там з чимось борюкається, мабуть, з своїм упертим, неслухняним волоссям.

Але ось біля четвертої ми все таки готові. Не снідаємо, беремо лише щось з собою їсти, а потім всі троє виходимо.

— Ну, прощай, берлого! — каже Олена і кидає востаннє погляд на кімнату. На ній сірий у смужки легкий костюм, короткі, сірі панчішки і нові, чорні черевики. Солом'яний кремової барви капелюх і прозорий, блідо-зелений плястиковий плащ, як додатки.

Надворі ще сутінок, свіжий погожий ранок щойно починається, прозоре небо обіцяє гарний день. До двірця шматок дороги, але йдемо пішки, бо візники тепер на вагу золота, а в такий ранній час не існують взагалі. Але приходимо вчасно. За десять хвилин перед відходом потягу ми вже на місці. Оглядаємося за Єн-диком, але його ніде не бачимо. "Гляди мені — не спізнись",

— передражнює йото Олена. "Чекати не буду", — додаю я. Ми всі сміємося, шукаємо собі місця. Потяг лише для цивільних, як на ті часи, цілком пристойний, публіки небагато, місця досить. Знаходимо цілком порожній переділ другої кляси, Михайло проводить нас аж на місце. Нарешті прощання:

— Ну .. . Михайлику! Добре! Так прощай! Не сумуй ... Передай скорше куфрика і не забудь сірого капелюха... І скоро збирайся сам! Прощай!..

Останні міцні обійми, останні півслова, Михайло ще раз пригадує мені "пильнувати її" і, нарешті, відходить. Потяг ось-ось рушає. Михайло вже на пероні, ми з Оленою у вікні вагону. Останні привітання на відході .. .

ТРЕТЯ ГРАНИЦЯ

Летим ... Дивлюся — аж світає, Край неба палає...

Т. Шевченко ("Сон")

Цей наш від'їзд з Оленою у судьбоносне і разом фатальне невідоме був для мене черговою несподіванкою. Ні я, ні Олена такого не сподівалися. До цього часу ми не були близькими, мало про себе знали, ніколи не зустрічалися, не були особисто знайомі, ніколи навіть не листувалися. Я знав її лише як авторку невеликої нількости віршів, і це все. Мало що більше Олена знала про мене.

І раптом ця зустріч і подорож. Не знаю чому, але ми обоє були з цього дуже вдоволені. Перед нами справді не буденні перспективи. Це не тільки війна, це також і наш "поворот". Доівті, довгі роки виношеного, вимріяного, виболілого, того що почалось сісходом" у невідоме тоді ще на грані цієї справді апокаліптич-ної доби, такими ж "нелегальними" границями, як і ця сьогодні. У цій загальній, наелектризованій чеканням атмосфері наростала ця година, якої, здавалося, ніколи не буде, але яка все таки прийшла у саме такому вигляді.

Це був дуже яскравий, барвистий, пристрасний ранок, сонце сходило нам назустріч цілою пожежею огню і сяйва, Луги блищали росою, а долинами лежали розводи білого, майже прозорог го туману.

Ми були в переділі самі, сиділи біля вікна одне проти одного, сонце било Олені просто у вічі.

— І дуже добре, що так сталося, — пам'ятаю, вирвалось у Олени несподівано. Вона сиділа випростана, поважна, схвильована.

— Що маете на увазі? — запитав я її.

:— А! Взагалі ... — казала вона збентежено. — Я не змогла б вам цього пояснити... От, уявім собі, що вже ось... припустимо, за тиждень, ми з вами йдемо по Хрещатику. Яка неймовірна ситуація. Ще не так давно я в це не вірила . .. Властиво, я завжди вірила. Лише боялася. Я не знаю, як це виразніше сказати. Цей день для мене найбільший день усього мого життя. І я дуже щаслива, що ви також зі мною . . . Що можете мене розуміти.

— А гляньте, — кажу, — як сходить сонце.

— Чудово!

— Може це для нас?

— Напевно! Я вірю в призначення ... Я вірю! Я вірю! Інколи це до болю виразно. Інколи душа так на сторожі .. . Людина шукає когось у тих хвилях життя і знаходить скорше, ніж того сподівалася. Цієї безсонної ночі я багато передумала. Знаєте що? Мені здається, що я вже назад не вернуся, що я зістануся там назавжди .. . Не можу сказати, що станеться, але що б не сталося — я лишуся там... І також думала про вас. Ви для мене загадка ... Ви дуже інший від усіх нас, ви між нами — якби чужий, ви думаєте зовсім не по-нашому, і тому ви будете мати між нами багато клопотів. Наскільки я ці явища вичувала і розуміла, ми, українці, а між тим також я сама, — ми люди справді не реального, якогось поза реальним засятом думання і діяння. Я думаю, що саме через це ми знаходимось у віковій, безплідній, самознищуючій боротьбі самі з собою і навіть самі в собі. Ви ж належите до якоїсь іншої расової групи людей, мені здається, фінської . .. Людей, що думають і діють узгіднено з логікою буття і не вичувають у собі контроверсійних настроїв.

У цьому тоні і дусі велася розмова, ми мали філософський, злегка мрійливий настрій, згадували минуле, яке в цей час здавалося справді минулим, згадували рідних, близьких, знайомих . .. Прага, Варшава, останні роки перед війною. Переїжджаючи Велічку, Бохню і Тарнів, до слова приходжу я з моїми військовими спогадами, мандрівками до Поремби, де і тепер, мабуть, живе "моя" Августа. Особливо цікавила Олену моя спор-това епопея і моя дезертирська одіссея геть зо всіма її наслідками.

І яка шкода, що час так скоро тікає. Біля половини дванадцятої наш потяг уже на Ярославському двірці, і це кінець нашої розкішної мандрівки. Перед нами Сян, границя, а далі бездоріжжя, якихнебудь сімдесят з лишком кілометрів, які ми мусимо взяти либонь власними ногами, бож там ще нема залізни-чого руху.

У Ярославі вже нема того руху, як це було місяць тому. Тоді це був вихідний, ударний пункт великого воєнного фронту, тепер — мале, затишне, спорожніле провояційне містечко. На двірці вийшло пара десятків пасажирів, на вулицях спокій і порожнеча.

І велика спека, від якої нам з Оленою, після недоспаної ночі, не дуже вигідно рухатися. Але нема часу про це думати, одразу шукаємо потрібну нам адресу і одразу безуспішно, бо потрібних нам людей не знаходимо. Казали нам ще зайти після обіду, а тим часом знову вулиця, знову спека, і єдине, що нас радує, — це велика кількість крамниць з українськими написами і українськими прізвищами. Мандруємо головною вулицею, оглядаємо, що можна оглянути, заходимо на базар, де більше руху, купуємо якісь ягоди, всідаємося на кам'яній лавці, спостерігаємо рух, їмо ягоди і сміємося, згадуючи Краків і нраков'ян.