На берегах Коденки

Страница 2 из 10

Медвидь Вячеслав

знов випередили і бігли там десь попереду. У вулицю з ревом ускочив мотоцикл, і мчав поряд з нами, і випередив нас, — і пилюка стоїть, і димом пахне, аж пече, і ми поставали наче вкопані, бо побачили, як горить хата. Щось таки робилось навколо нас, але ми вже нікуди не бігли, стояли як вкопані і дивились на вогонь. Він спокійно линув угору, діставав високих гілляк на тополі, і листя скручувалось, чорніло, аж з них сік капав.

Але знов ми опинились у страшному вирі, нас штовхали, ми й падали подеколи, і я навіть облизав щось солоне на губі — чи хтось нігтем зачепив, чи, може, об камінець буцнувся, але ми теж бігли, оббігаючи велику калюжу, щоб стати з того боку, звідки вітер віє, бо на нас гарячі палички летіли. Нас тут народу менше було, то ми могли добре бачити, і як хата горить, і що робиться навкруг. І вже дивимось, а Коваль вистрибнув на приступку головиного газика і розмахує руками, а з того боку, де й ми бігли, з ревом летить червона машина і люди розбігаються, щоб дати їй дорогу. А поки там розмотували шланги, то всі знов близько підступили до хати, а Коваль зістрибнув з машини і теж кинувся до хати, розставивши руки, і гукав усім, що, люди, беріть кожний грязюки в руки і киньте у вогонь, воно ж і горить не дуже, тільки солома; люди, що ж ви стоїте?! І таки справді дехто кинувся до води, загріб у жмені грязюки, шпурнув на вогонь, але більше попадало, ніж у вогонь долетіло, то й з цього нічого не вийшло. А Коваль знов забігав та до людей — що ж ви стоїте, чуєте! А ми ж до тої калюжі та гребемо, та комусь подаємо, а в нас беруть або й не беруть, а то просто кричать, відганяють, щоб ми не плутались під ногами, а додому бігли, геть звідси. То що ж ми зробимо, як воно так, але й ми відступилися від калюжі, бо й Коваль уже не кричав, а побіг до машини і помагав хлопцям щось накручувати. А тоді, дивимося, Коваль оглянувся на свою машину і гукнув, щоб бігом їхав дзвонити, щоб вертикиївська машина їхала, і Василь своїм газиком рвонув убік, дзвонити помчав. І от уже й солома догоряла, і зайнялись крокви, а вода якраз полилась у цей час, на крокви попадала, на тополю, бо вона дуже близько біля хати росла. І вже й вертикиївська машина прилетіла, значно більша й старіша за нашу, але завжди надійна така, що вода, коли треба, то й поллє.

Микола Огородник до нас — хлопці, побігли з того боку, через картоплиння, — може, там що горить, а тут ніхто не бачить. І я оглянувся на всіх, але де кого побачиш, як стільки людей, народу стільки. Але ті, що були, почали махати руками, віднікуватись, мовляв, чого туди бігти, картоплиння толочити, як уже дві машини є, і поливають, і вже он зовсім загасили, то куди його бігти. А Микола Огородник як сказиться та як почне кричати, що як ви такі друзі, то йдіть під три чорти, там, може, хлівчик горить, а ви тут повитріщались. І всі порозбігались, і вже я подивився на свої руки, які вони в мене, і відчув, що щось усередині сидить і не дає легко дихати, — я й собі як кинусь бігти за хлопцями, то аж біля костьола опам'ятався; і тут біля костьола мені зробилося так легко якось, аж тепліше, і я ще чув, як моя одежа пахне згорілою хатою, і цей дух мене заспокоював. А коли я збіг униз і побачив, як заблищала річка з правого боку, то мені знов зробилось погано, і дрібненьке листячко зашелестіло, а потім вітру знов не стало, і ми почали бігти, і знов аж біля школи зупинилися, — коли це з подвір'я з велосипедом виходить Катерина Григорівна і мене притримує, хоче підвезти на рамі, вона іде до моєї мами плаття приміряти. Але ж, я собі думаю, як вона мене повезе під гору, то я й кажу, що сам дійду. Катерина Григорівна ще не відпускає мене від себе, а мені вже робиться так незручно, і цього вона навіть не зрозуміє. Кажу, що я сам піду, і взявся за багажник, і підпихав її під гору, бо вона сама не виїде. І як вона виїхала, я ще йшов услід, відхекуючись, а потім перескочив через канаву і сів разом з хлопцями на лавці біля Семена Порохнюка. Я бачив, як вона повернула до нас повз аптеку, а сам почав щось таке шепотіти — наче зо зла, — оглядаючись навкруг, чи ніхто не слухає: піонервожата Катерина Григорівна з Закусилівки поїхала на велосипеді до моєї мами, і як вона піде, то в хаті ще буде її запах, а як це я її просив, щоб вона мене прийняла в комсомольці, а вона сміялась, що я ще малий, і нехай собі їздить на велосипеді з великими хлопцями, мені однаково, я ж її не люблю, подумаєш! Але раптом все повернулось не так. Бачимо, з їдальні посунув гурт хлопців, і всі на шосе, і Зіневич Микола між ними йде попереду, наче веде всіх, а хлопці йдуть не дуже з великою охотою, а так собі, наче щоб тільки дивитись, і я скільки не думав, не міг придумати, куди ж це вони так спішать: уже й на шосе повискакували, починають оглядатись. Я вже не міг

сидіти, і ми побігли разом по стежці вздовж емтеесівської огорожі; не хотілось навіть побігти до майстерні чи до кузні знайти якусь залізяку для хазяйства, — пробіг отак і думаю, чи перескочити через канаву, щоб ближче до хати бути. Я подумав, що Катерина Григорівна ще сидить у нас, і що я міг би зайти в першу хату, а потім заглянути в другу і, наче я ще не бачив її сьогодні, сказати добрий день.

А мені ніяк не вдавалось перебігти на той бік дороги, бо чи я боявся чогось, чи що, хоч що ж там боятись, але я щось відчував і не хотів перебігати вулиці.

Я таки перебіг на той бік і опинився там, де хвіртка, що через неї проз аптеку до нашої хати йти; і мені так хотілось, щоб хтось тут поряд зі мною стояв, хоч би хто-небудь, бо чогось здалось, що й вітер знявся і небо потемнішало.

Хлопці там трохи обік крутилися кружка, а Зіневич щось голосно говорив, що гроші все ж таки вкрадено, а потім зовсім відійшов від хлопців, а по шосе від їдальні біг той чоловік, що я не знав його імені і прізвища, хоч він був такий, що скрізь його бачили, бо він страшно все робить, за що не візьметься, в футбол ганяє — ніхто його на полі не обжене; але чомусь його побоювався, бо й знав про нього мало, що він ще мав конячі зуби, і був такий, як корінь, — жилавий, вузлуватий, аж чорний.