Шкода лише, що жоден справжній письменник до кінця днів своїх не впевнений, що він — справжній.
А може, і Бог сумнівався, творячи Світи?
Сумнів — один із могутніх моторів творчості.
Можливо, занадто серйозний, вихований тоталітарною Системою, відвідувач Музею подумає чи й зауважить: "Яке відношення має московська поетеса, пес письменника чи хворе на сказ лисиченя до історії літературного процесу?"
Система вбивала письменника двічі: за життя — бато
гом чи пряником, після смерті — музеями. Музейні працівники з їхньою нудною серйозністю і зосередженістю на паперах обсідають пам'ять про письменника, наче мухи. Там, де учора ще билося живе серце письменника, розганяючи живу кров по живому тілу, запановує канцелярський дух. Один зичливий анекдот про письменника значить для пам'яті про письменника більше, аніж десяток обюрокрачених, сонних музеїв. Бо анекдот свідчить, що пам'ять про письменника в народі живе. Лакований паркет у залах Літературного музею нагадує мені віко труни над пам'яттю творців духовності. Створюймо ж, окрім геніальних творів, ще й анекдоти про себе, аби тяжче було схоронити нас вдруге, під лакованими паркетами і під склом музейних вітрин. Ми були ЖИВИМИ людьми, хоч і писали для вічності… А ще — хіба Муза моя не заслуговує на те, щоб відвідувачі Музею за додаткову плату, звичайно, прийшли до рожевого каменя на її могилку і помислили про тимчасовість усього сущого на землі, навіть — письменницького песика? Чи шкода їм буде нашого дерев'яного карбованця, аби зголоситися на мандрівку до глиняного кар'єру, в який падала моя Муза, а Бог вчасно підставив долоню, зберігши її життя в ім'я розвою української прози? Час би вже і найсерйознішому читачеві, і навіть літературним критикам збагнути: література виростає не в порожнечі і не в пустелі, де — самий пісок; література виростає, як і гриб, на життєвому перегної.
Лише Бог міг сотворити світ із нічого, власною уявою,
І цим ми суттєво різнимося від богів.
4. Директор музею доктор філології добродій Жульєн
Театр, кажуть, розпочинається з гардероба. Музей роз "починається з воріт. Ворота і огорожа навколо моєї садиби цілком придатні для Музею живого письменника — залізні. Як у справжнього сільського господаря. Сьогодні
24
цілком справедливо дорікають військовому комплексу, що він висмоктує останні соки з нашої розваленої економіки. Заради ще більшої справедливості слід сказати, що на ворота в селах наших металу в останні десятиріччя витрачено не набагато менше, аніж на танки і ракети. До всього зварені вони досить часто з металу такої якості, що їх не проб'є жоден снаряд. Власне, ми — непереможні, бо на випадок війни трохи не кожна сільська садиба може стати фортецею. Я трохи проїздив по світах, але ніде не стрічав подібного марнотратства.
Мої ж ворота мають ще й історичну цінність, бо — дотичні до літературного процесу. На початку вісімдесятих років надрукував я в обласній газеті статтю "Хто винен?" Ішлося в ній про Стайківський свинокомплекс, що затруїв гноївкою ставок. Трипільський рибколгосп розводив у ставку рибу. Опісля статті рибколгосп подав на свинокомплекс до суду і отримав чималу компенсацію. Повіривши у силу письменницького слова, голова риб-колгоспу мовив до робітників майстерні: "Нашому письменнику для повного його авторитету бракує лише залізних воріт і залізної огорожі". Робітники мовчки згодилися, сподіваючись на добрий могорич, оскільки вважається, що письменники — люди багаті. У наших місцях ще пам'ятають Олександра Корнійчука з його персональною асфальтівкою і персональним катером. Я перерахував до колгоспної каси гроші. Час від часу навідувався до майстерні: то не було металу, то не працювала електрозварка, то начальство підкидало термінові замовлення. Так тяглося понад рік. Сусідські корови звично бродили по моїй садибі. Про мою близькість до народу і відкритість для людей переконливо свідчило декілька гнилих жердин, що відгорожували садибу од вулиці.
І було б так досі, якби не допоміг мені, співцеві розвиненого соціалізму, як писав у привітальній телеграмі Володимир Яворівський, капіталістичний Захід. Доля моїх воріт і загорожі, виявляється, вирішувалася в далекій Америці. Американському професорові Григорію Грабовичу трапився мій роман "Спектакль". Книга, мабуть, сподобалась, бо професор із доповіддю про неї виступав на міжнародному симпозіумі в Італії. З Рима він прилетів до Києва. І тут йому заманулося зустрітися з автором "Спектаклю". Із Спілки мене попередили, що американський професор пан Грабович за день-два відвідає Халеп'я, де творився згаданий ро-
25
ман. Уранці я розповів про скорий приїзд заокеанського гостя своєму сусідові. "Справжній американець?!" — перепитав вражений сусіда і уперше за сімнадцять літ нашого сусідства глянув на мене з неприхованою повагою. Це уже — в крові нашій. Колись мені подзвонила незнайома жінка і сказала таке: "Оце я була в Болгарії, там продається ваша книга. Мене запитують: ви знаєте такого письменника, він — із Києва? А мені соромно признатися, що — не знаю, не чула. А тепер хотіла б щось ваше почитати. Якщо вас читають за кордоном, то, мабуть, ви справді щось цікаве пишете…" "Звичайно, справжній, живий, стопроцентний американець, ще й професор", — підтвердив я сусідові. І поїхав у риб-колгосп, щоб купити свіжої риби. Американці — теж живі люди і хочуть щось смачне поїсти. Зачувши про скорий приїзд американського професора, голова рибколгоспу задумливо мовив: "Бачу, що ваш, Володимире Григоровичу, авторитет виростає до міжнародних масштабів. А це уже — політика, обличчя держави. Без воріт і залізної загорожі сьогодні вам ніяк не можна…" Коли я вертався з рибою додому, сусіда уже підмітав нашу вуличку. (Випадково, дещо згодом, я був свідком, як того ж професора Грабовича очікували в Ірпінському будинку творчості: старанно підмітали усі алейки — американець їде!.. Отже, мої земляки — не виняток). Сусідка поспіхом, ніби заходилося на дощ, знімала з дроту коло своєї хати постійно діючу виставку випраних панталон і підштаників.
За якусь годину примчали вантажівкою робітники з рибколгоспної майстерні і вкопали на межі моєї садиби залізні стовпи. Надвечір з'явилася огорожа. А раненько-вранці, після, як виявилося, безсонної ночі, майстри навішували на стовпи зварені з броненепробивних металевих листів ворота. Сільська Рада розпорядилася терміново побілити паркан вздовж траси і, звісно, на вулиці Яблуневій. Востаннє їх білили, коли відкривали пам'ятник на Букринському плацдармі і через село мав проїхати Володимир Щербицький. Через трасу біля крайніх хат напнули червоне полотнище із закликом і запевненням: "Наша мета — перебудова!" На стіні дитячого садка замаячіло: "Перебудову суспільства починаймо з перебудови власної свідомості", а на воротах тваринницької ферми— "Хай живе інтернаціоналізм!" До сільської лавки завезли ковбаси трьох сортів. Але розпорядилися, щоб