Наслухавсь на курсах, як і про що треба писати, я через два місяці повернувся до Києва. Дочці виповнилося три рочки. Вона дуже хотіла мати песика. Я поїхав на Куренівку, де тоді був ринок, і купив за червінця щеня. Орієнтувався на чоловічу стать, але мене одурили, удома виявилося, що стать — протилежна. Зайшлося про ім'я для щеняти. Я згадав безсмертні слова геніальної поетеси з гуртожитку Літературного інституту і наполіг, щоб назвати надбання — Музою. Це, звичайно, було блюзнірство — називати пса іменем богині, покровительки мистецтва і наук. Адже не хто інший, а Музи надиктовують нам, письменникам, високі думки і дарують натхнення. Зате тепер я міг з насолодою повторювати фразу юної московської поетеси: "Поки моя Муза зі мною, мені нічого не страшно…"
У Музи, до речі, проявився бездоганний літературний смак. Вона полюбляла мед. Я брав часопис або колективну збірку оповідань і перед приходом гостей позначав краплею меду сторінку, де починався мій черговий безсмертний опус. Коли гості з'являлися, я клав часопис чи збірник на підлогу і запитував у собачки: "Музо, який з надрукованих тут творів ти вважаєш найталановитішим?" Муза безпомилково, гортаючи сторінки писком, знаходила моє творіння. Такий же фокус я одного разу продемонстрував перед Гуцалом. Позначивши медком одне з Євгенових оповідань, я звернувся до хвостатого критика з таким запитанням: "Музо, а який твір тобі здався найменш вдалим у цьому номері часопису?" Звичайно, Муза одразу найшла твір нашого славного новеліста-лірика. Євген Пилипович опісля не один рік дивився на мене, як Муза на віник. Віника вона не любила, бо віником підмітали підлогу в коридорі, де стояла її картонна хатка…
Коли ми придбали хатину в Халеп'ї, першої ж весни на садибі майбутнього Музею живого письменника з'явилася і наша Муза. Втім, перше її знайомство із живим світом природи не було щасливе. Собачка проявила себе як виключно міська жителька, породження асфальту. Побігши навздогін за метеликом, вона заскочила у кущ кропиви, обпеклася, заскавчала, заплакала. Опісля обминала кропиву сотою дорогою. Життєвий досвід — найцінніший досвід як для письменника, так і для його Музи. Наступного літа натхненниця моєї творчості трохи не загинула. Помандрувавши зі мною на круті наддніпрянські пагорби, вона, метка, бо — юна, вчасно не загальмувала свого бігу і посунулася по стрімкому урвищу глиняного кар'єру — метрів зі сто. Збігаючи околишньою дорогою донизу, я подумки прощався із Музою. Але доля її порятувала, в ім'я, звичайно, української прози, яку вона допомагала мені творити ще довгі п'ятнадцять літ. Муза була жива, хоч і контужена падінням, геть у глині. До самого двору я ніс Музу на руках. Але у дворі вона випорснула з рук і побігла стежкою до хати, звично вимахуючи маятником хвостика.
І був ще один, чи не найсумніший, день у житті моєї Музи. Мою дочку, велику гуманістку у ставленні до тварин, рослин, комах (навіть до тарганів), вкусило скажене лисиченя. Лисиченя конало на Витачівській дорозі. Орися вхопила його на руки, пригорнула… Дочку мою порятував Юрій Щербак, тоді ще — епідеміолог і письменник. Ми усім сімейством (уже народився син) на оспіваному мною колгоспному "газику" помчали до Києва. Наїхало лікарів. Дітей разом з дружиною поклали до лікарні. А Музі консиліум ветеринарів і епідеміологів виніс смертний вирок. Боялися, що й вона заразилася от хворого на сказ лисиченяти. Домовилися з ветеринарною службою, що вони приїдуть до нас додому і, як делікатно мовиться у цих випадках, присплять собачку. Навіки. Я не міг себе примусити бути при цьому присутнім. Подзвонив Миколі Сулимі, критикові і літературознавцеві, а за сумісництвом — і моєму кумові, попросив узяти на себе цю тяжку ношу. Впустивши до квартири Миколу, я мовив трагічним голосом: "Ну, Музо моя, прощай назавжди…" І — пішов, причинивши двері, як віко труни. І бродив по Києву годин зо три. І випалив коробку сигарет. Останню досмалював уже на сходах, піднімаючись на свій четвертий поверх. І раптом, ще зі сходового майданчика, вчув дзвінкий, веселий гавкіт натхненниці своїх романів і повістей. Микола Сулима розповів по телефону: "Ваша Муза щось знає, їй-бо… Вона вчула кроки ветеринара і сховалася під шафу, у самий куток. Що ми не робили, а виманити її звідти не могли. Тоді ветеринар махнув рукою: "Що ж, не судилося їй померти молодою. Хай господар не виводить її на вулицю, з тиждень спостерігає. Може, й минеться. Лікарі — вони часто перестраховуються".
Так вищі, мабуть — космічні, сили дбали і дбають про літературу народу, який, за свідченням новітніх оракулів (а їх нині розплодилося, як колорадського жука на картопляному бадиллі), побудував Єгипетські піраміди, Рим і навіть — канали на Марсі… Бо хіба б я написав те, що я написав, якби коло мене не стало моєї Музи? Що сили небесні шефствують над українським красним письменством, я мав нагоду ще раз переконатися минулого літа. Тепер уже мене вкусив пес. Сусідський. Господар кинув йому шмат хліба, але хліб відкотився, ланцюг був короткий. Я узяв хліб і поніс до будки. Досі пси любили мене більше, аніж деякі мої колеги по перу. Принаймні досі ніколи не кусали. Сусідський пес не зрозумів моїх добрих намірів, моєї гуманної місії… Треба було негайно їхати до лікарні. А я дописував роман "Листя землі". І я мовив собі так: "Якщо роман мій нікому не потрібен, що ж, помру, мені вже — за п'ятдесят, чи варто тремтіти над власним життям? Якщо ж роман таки потрібен, і не лише мені, Бог не дасть померти, поки не поставлю останню крапку…" І, як бачите, я ще не помер. Окрім, звичайно, таланту, письменникові потрібна і віра в своє високе призначення. Хоч тверезий розум і твердить протилежне…
Тверезість у мистецтві слова — не є вирішальний, фактор, як сказав би мій Йоська Сластьон, майстер бюрократичного жаргону. Жоден справжній письменник не є, безсумнівно, зразком нормальної людини. Хіба ж нормальна людина витрачатиме роки і десятиріччя єдиного, неповторного життя на низання літерок і слів? У смішній, як на здоровий глузд, переконаності, що це словесне плетиво комусь потрібне. Можливий, звісно, і протилежний погляд. Кожен справжній письменник — Творець світу. Хіба світ, сотворений Шевченком чи Толстим, не є реальнішим і тривалішим у часі, аніж скороминущі тіні земного буття?