Ми зустрілися. Капітан виявився приязним, ввічливим — професійно. Його турбувало, як я зрозумів, єдине: чи не маю я наміру залишитися де-небудь у Латинській Америці. Це був мій перший виїзд до капіталістичної країни. Я міг тільки сміятися: треба було зовсім не знати мене, аби підозрювати щось подібне. Я не те що пуповиною, усім своїм тілом і всією душею — врослий у свою землю. Вирви мене з неї, і я не напишу жодного рядка. А я можу і хочу жити доти, доки я пишу. Я — не людина у звичайному розумінні цього слова, я — апарат, запрограмований на писання. Така уже в мене, як казав Йоська Сластьон, "організація організму". Можливо, апарат — графоманський. Для мене це вже не має суттєвого значення. Я — живу, поки пишу, і пишу — поки національні пристрасті. Вони у мене практично не змінювалися. Це легко простежується по моїх найголовніших творах. Написаних не сьогодні і надрукованих не сьогодні.
Капітан з'явився на побачення з модним тоді "дипломатом", валізкою, і я — з таким же "дипломатом". Не знаю, що було в капітановій валізці, а в моїй — рукопис "Вовкулаки". Років вісім уже мандрував він по видавництвах і редакціях часописів. І я попросив капітана: "Прочитайте у своєму відомстві і скажіть нарешті, що в ньому — антирадянського, як мене переконують видавці". І капітан — погодився. Рукопис повернули мені, коли я щасливо повернувся з Латинської Америки. "Антирадянщини" у ньому не знайшли. Правда, це не завадило рукописові ще років шість мандрувати по тих же видавництвах і редакціях. Можливо, "куратори" хоч палок у колеса книзі не ставили. Принаймні я міг уже сказати тодішньому редакторові "Вітчизни" Любомиру Дмитерку: "Там" роман читали і нічого "такого" в ньому не виявили…" Найперше роман з'явився у "Вітчизні" не без сприяння Володимира Яворівського, а у вісімдесят другому році, хай і порізаний, хай і під іншим заголовком, — вийшов окремою книгою.
І — останнє: за тридцять років роботи в літературі я ані проти кого на жодному з політичних процесів не свідчив і не написав жодного доносу, навіть не рецензував для КДБ жодного рукопису, що вважалося тоді звичайною річчю.
І це зовсім не тому, що я — такий уже мужній чи принциповий. Можливо, мені просто щастило. Можливо, мені вистачило розуму не бути загнаним у глухий кут, вихід з якого єдиний — через підлість. Деякі мої колеги підковзувалися саме за таких ситуацій. Адже впродовж сімдесятих, та ще й — на початку вісімдесятих у Києві йшли судові процеси над письменниками — Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо, Василь Стус, Микола Руденко… Хтось же проти них свідчив, хтось рецензував їхні твори для судових органів, хтось голосував за виключення тих, які були членами Спілки, із СПУ… Я міг бути і серед тих, хто свідчив, рецензував, засуджував і т. д. І міг бути серед тих, супроти кого свідчили, чиї твори рецензували для судових процесів, кого засуджували в колективних листах… Мене не було ні серед тих, ні серед інших. Сказати, що я пересидів ці роки в "халеп'янських кущах", — навряд чи у кого повернеться язик. Не повернеться — бо є написане мною саме в це десятиліття. Я гнувся, як лоза, але — не ламався. Року вісімдесят другого Василь Стус, серед іншого, пише з тюрми, що навіть такий майстер, як Дрозд, змушений розмальовувати громадські туалети. Усе це так і — не так. Бо того ж таки, вісімдесят другого, року вийшла моя книга "Крик птаха в сутінках". Хай той, хто дорікає мені сьогодні сидінням "у кущах", прочитає її уважно і покаже хоч один твір, хоч одне слово, починаючи із досить прозорої назви книги, від яких мені, за нових суспільних умов треба було б відмовлятися.
Я справді був тоді і є тепер — поза політичною боротьбою. Моя єдина політика — мої книги. Один з наших поетів нещодавно повісив у Будинку літераторів запрошення на свій вечір і написав: народився — тоді-то, помер — у січні сімдесят другого року. Тобто коли написав і роздрукував у газетах покаянного листа… Я не хотів бути задерикуватим півником, який вистрибує на тин, ледве підросли крильця, і — викукурікує, а коли нарешті на нього звернуть увагу і понесуть до казана з борщем, пищить і кається. Попри всю свою природну емоційність я реально зважував свої сили. Я знав: зачини мене на тиждень-другий до в'язничної камери, я підпишу все, що від мене вимагатимуть. Я — не борець за суттю своєю, якщо й борець — то лише за письмовим столом, над аркушем паперу. До всього я не маю фанатичних переконань, які необхідні політичному борцеві. Я весь — у павутинні сумнівів, за будь-яких політичних ситуацій. Це — психологія художника з усіма її плюсами і мінусами. Незалежно від рівня таланту. Втім, про усе це я написав ще в шістдесят сьомому році, в оповіданні "Сонце". Але вважав і вважаю себе, як письменника, серед тих дідьків, які викочують щоранку сонце на небеса. Можливо, це — ще одна моя ілюзія. Можливо, час засвідчить протилежне. Але, справді, потрібен час, який просіє, відбере, заналізує усе те краще, що я написав.
Я мусив зважитися на цю коротку оповідь, аби мати право написати те, що зараз хочу написати.
Як це робилося тоді? Дуже просто. Одного дня викликає мене редактор газети до свого кабінету, щільно причиняє двері: "Розумієш, Володю, товариші з КДБ хотіли б з тобою познайомитися. Нічого особливого, думаю, але ж ти — на ідеологічній роботі, сам розумієш…" І — подає папірець з телефоном. Дзвоню. М'який, приємний голос: "А, Володимире Григоровичу! Читаємо, стежимо за вашими успіхами. Мріяли б познайомитися ближче. Зайти до нас зможете?.." І ось я сиджу у скромному кабінетику із заґратованими вікнами. По той бік канцелярського столу — люб'язна, ввічлива, сивоголова людина в цивільному. Жодного слова про недавнє зіткнення, на мовному грунті, з міліціонером, жодного звинувачення, як це було на бюро обкому комсомолу, в націоналізмі. Хоч навіть мені, наївному хлопцеві, зрозуміло, що якби не той випадок — мене б до цієї установи не викликали. Як справи в редакції? Коли вийде нарешті ваша перша книга, якої ми так чекаємо? Що новенького у літературній молодіжній студії, яку ведете? Добре, що усе — добре. Але, до речі, у вашій студії є такий Андрій К… чи не здається вам, що він занадто нестримний у вияві своїх національних почуттів? Я — сміюся: "Та хіба Андрія можна сприймати серйозно? Ковтне добре, то може чого хоч наплести п'яним язиком". Воно-то так, але ж знаєте, що в п'яного на язиці, то в тверезого — на умі, будьте уважні. Обіцяю бути уважним. А ось є ще у вас такий — М. "Ну, це взагалі — відомий мовчун, слова з нього зайвого не витягнеш, — відмахуюся. — Невже і він десь щось ляпнув?" Поки що ні, але невідомо, що у нього на думці, будьте уважні. Обіцяю бути уважним і до М. А коли що почуєте, дізнаєтесь, подзвоніть по цьому телефончику, наше з вами завдання — попереджати можливі ексцеси, а не чекати, поки вони стануться. Ми для того й існуємо, щоб оберігати молодих людей від можливих помилок. А ось ви зібралися мандрувати по Західній Україні, а з ким ви мандруватимете? "З Валерієм Шевчуком. Та це ж — відомий, талановитий письменник!" Він-то відомий і талановитий, ми це знаємо. Але деякі хибні твердження трапляються і в нього. Нам з вами треба бути дуже пильними. Вороги — не дрімають. Щось не те почуєте і від Валерія Шевчука — запам'ятайте. А потім, по приїзді, розкажете нам. І де будете, і з ким у Львові розмовлятимете. Ми вас дуже чекатимемо. Тільки повернетеся до Чернігова, одразу подзвоніть. Ось телефончик, не забудьте…"