Я щиро хотів залишитися в Чернігові. Попри всю свою орієнтацію на столицю. Духовну. Я мріяв про тиху квартирку де-небудь біля древнього Валу, де міг би десятиліттями спокійно працювати над романами з історії Сіверянщини, ніким, до речі, ще гаразд не осмисленої. Поки що я мав можливість писати лише в кімнатці, стеля якої— підперта стовпом, до і після робочого дня. А ночував, як і раніше, в "печері". Уже будучи членом СПУ, на порозі виходу своєї першої книги, попросився на прийом до одного з ідеологів у Чернігові — Івана Петровича Собка. Він, звісно, відав і культурою. Я довірливо поділився з ним своїми планами. Я просив про єдине — крихітну кімнатку, де міг би працювати, хоч надію на таку кімнатку в майбутньому. Навіть надії не залишив мені Іван Петрович. З його сухих, строго офіційних відповідей я зрозумів, що письменники для чернігівських вождів — лише зайвий клопіт і чим швидше я зникну з обріїв сіверянських, тим краще буде для мене. Я так і вчинив. І, думаю, вчинив як для себе краще попри усі мої пізніші столичні випробування. Бо кількома роками пізніше, коли в Чернігові почалося "полювання на відьом", я не відбувся б трьома тижнями божевільні і трьома роками армії, як у Києві. Система потребувала жертв, чернігівським вождям жертви потрібні були — для звіту. А я зі своєю юнацькою нестриманістю і деяким "набутком" у сейфах установи біля Красного мосту цілком на цю роль годився…
Якщо уже згадав установу біля Красного мосту, маю сказати про ще одну причину мого швидкого від'їзду з Чернігова. Хоч, чесно кажучи, не хотілося б писати про це. Саме — сьогодні. Коли усе — дозволено. Я не належу до людей, сміливих заднім числом. Проклинати те, що ми нині так пристрасно проклинаємо з усіх трибун, із сторінок усіх видань, письменникам треба було дещо раніше… Гидко було слухати, коли навіть люди старшого покоління на одних з останніх партійних зборів дорікали одне одному, що вони — служили "сексотами". Багато нас там було! — так і хотілося вигукнути. Хто або якусь посаду займав при Спілці чи виданні, або хоч трохи письмом своїм виділявся з широкого загалу. Чимало інших, дрібніших, підслужувало — хто за скоринку із панського столу, хто — з ентузіазму… Траплялися звісно, й такі, що, як ті мухи, один раз втрапивши лапками на липучку, уже не могли від неї одірватися. Це — жертви, їм можна тільки поспівчувати.
Письменницькі структури були прошиті нитками КДБ, як земля на моїй грядці — корінням пирію. Кожен, хто починав писати на "этом хохляцком наречии", тим самим ставив себе "на облік". Не кажучи вже про керівні органи СПУ — вони всі були під контролем КДБ. Пишу це зі знанням справи: один час був секретарем Київської письменницької організації, був трохи і головним редактором журналу. Гуртуючи колектив новостворюваного "Києва", навіть прибиральницю не міг узяти до штату без "благословіння" куратора. Тепер це здається дивним. Тоді про це знали всі і — не дивувалися. Куратори були у Спілці, куратор був у видавництві, куратор був при редакціях журналів… Зазираєш було до якогось спілчанського начальника у двері, термінову справу треба вирішити, а він — не сам. "Там — куратор, — як про річ звичайну, каже секретарка. — Це — надовго". Хлопці з КДБ любили розмовляти подовгу. Коли наш, редакційний, куратор заходив до мене, головного редактора, він уже добре був обізнаний, у деталях, що відбувається в колективі. Інформаторів вистачало. Куратори Спілки їздили з нами до Москви, на всесоюзні письменницькі з'їзди, усі їх знали, навіть пивце попивали з ними в готельних номерах. Як правило, принаймні в останнє "застійне" десятиліття, це були хлопці досить освічені і — не дурні. Суспільну ситуацію вони аналізували глибше од багатьох письменників, та й — професійних партійців. Сумніваюся, щоб "лідер перебудови" міг прийти до влади без благословіння тодішнього КДБ. Маючи досить точну інформацію про стан суспільства, молоде покоління працівників КДБ одним з перших зрозуміло, що кватирки у наглухо зачинених і заґратованих вікнах треба відчиняти, інакше всі учадіємо. Інша річ, вони могли не передбачити силу свіжого вітру, який увірветься…
Признаюся, хоч нині дуже не модно у чомусь подібному признаватися, що із своїм редакційним куратором я навіть подружився. Це була кмітлива і добра людина, принаймні поза своєю службою. Коли я тяжко захворів, залишив журнал і нікому вже не був потрібен, тим більше — партійним моїм "кураторам", це була єдина людина, яка хоч іноді мені надзвонювала і дізнавалася, чи я ще не помер. Завдяки йому я одним Із перших у Києві подивився фільм "Покаяння". У клубі Комітету державної безпеки! Навколо мене, в темряві, сиділи і дивилися фільм духовні спадкоємці його героїв… Коли я вийшов після фільму, земля у мене, в буквальному розумінні, пливла з-під ніг. Цей фільм — одне з найбільших потрясінь у моєму житті.
Нещодавно в газеті "Московские новости" я прочитав слова Івана Драча: "Колись один представник органів у розмові зі мною казав: "Ми працюємо, як коса, — ждемо коли підросте новий урожай, щоб викосити свіжу траву…" Зі мною жоден представник "органів" не був настільки відвертий, але інтуїтивно я знав цю жорстоку правду свого віку, свого суспільства. І все ж у певні ігри грав. Саме через те, що знав. Травина, якби могла теж з усіх сил ухилялася б від коси. Це — в природі людській, тим більше — в природі письменника. 1 через те я нікого не осуджую, окрім, звичайно, "платних агентів", хоч і вони були і будуть у кожному суспільстві. Як, до речі, і КДБ, у тій чи іншій формі. Майбутня Служба безпеки — вона вже народжується з нашої нетерпимості до інакодумаючих. Хочеться думати, що буде вона— без "єжових" рукавиць. Хоч хто що може передбачити. Стан Служби безпеки — це стан душі суспільства, рівень жорстокості в ній, рівень доброти Мабуть, багато хто зі мною в цьому не погодиться. Що ж, я поки що маю право на власну думку. Коли уже не матиму, ото й буде підтвердження моєї правоти…
Признаюся ще в однім, коли вже зайшлося на щирість "Куратори" ще в сімдесят шостому році читали рукопис мого багатостраждального роману "Вовкулака" Переданий він був до "органів" не яким-небудь запобігливим редактором, а мною ж таки самим. Сталося це так Засвітила мені раптом поїздка в Латинську Америку. Напівплатна, з групою активістів Товариства дружби Одного дня в моїй квартирі задзвонив телефон: "З вами розмовляє капітан Держбезпеки — такий-то…" — "Радий вас чути, товаришу капітан!" — миттєво відреагував я. Хоч досі з цієї установи мені жодного разу не дзвонили. Але мені таки справді не було чого приховувати від КДБ. Творів своїх я не ховав у потаємні шухляди і не відправляв за "бугор", хоч таку можливість мав. Я їх пропонував видавництвам, а коли відмовляли, пропонував знову. Я знав, що романи мої, навіть найгостріші, потрібні тут, на своїй землі, а не за "бугром". З поглядами своїми я теж не ховався, їх знали усі, кому треба і не треба, така вже я, можливо, надто відверта,1 а можливо — надто язиката людина. "Трибунну" маску, звичайно, носив, але хто її тоді не носив? Сам майбутній" лідер перебудови" нахваляв і в радіо, і в телевізор "вірного ленінця Леоніда Ілліча". Я Леоніда Ілліча не нахваляв, масштаби були не ті; я мав свою награну платівку — розповідав, коли доривався до трибуни, про успіхи хліборобів Обухівщини, а відтак, на підверстку, про свої відхилені видавництвом писання…