— Так хто тут буде з обкому?..
— Я… — поспіхом ковзаю з шовковиці. — Это я…
Перші місяці в Олишівці я з усіх сил намагався розмовляти культурно — російською, хоч і ламаною мовою. Потім це минуло.
Так я став коректором редакції районного листка, потім — інструктором, потім секретарем, а коли обсяг газети зріс — завідувачем відділу. Без атестата. Без пашпорта. Пашпорт мені видали уже пізніше, без довідки з колгоспу. Атестат я викупив десь за півроку, заплативши за минулий рік навчання. А з першого свого місячного заробітку придбав у районному універмазі чорного шерстяного кітеля, таке ж галіфе і юхтові чоботи. Крила галіфе були, як і в редактора, на півкімнати. Хоч я ще довго заздрив на галіфе інструктора — з ворсистого сукна, підшиті на колінах і на сідниці латками хрому. Сьогодні таке галіфе мусило б висіти в історичному музеї — як символ, Бог дасть — неповторної епохи.
Творчу діяльність у газеті я розпочав із замітки про збирання кукурудзи, власне — переказу зведення, взятого у райвиконкомі. І тут одразу постала проблема псевдоніма. Що таке — Дрозд. Абсолютно не звучить. А хотілося ж, щоб звучало, було наповнене високим змістом. У Петрушині наш рід, по-сільському — "кодло", називали Семирозумами. Так прозвали материного діда, а мого уже прадіда, який був добрим сільським майстром по дереву, а у "вільний від роботи час" ще майстрував літаки, "лісапети" і таке подібне. На "літакові" з полотняними крилами він спробував злетіти з клуні, перелетів через власний город і упав у вишняку. Я ще встиг записати спогади людей, які бачили цей "історичний" політ. І ось першу свою заміточку про збирання кукурудзи я підписав: В. Семирозум. Редактора, коли моя заміточка лягла на його стіл, трохи "швидка допомога" не забрала. Схильний до повноти, в сукняному кітелі, а літо спечне, він хапався за серце, пив затхлу, теплу воду з карафки і хрипів до секретаря редакції крізь прочинені двері: "Лише цього "сторозума" нам не вистачало!.." Сам він був надзвичайно скромною людиною і такої ж скромності вимагав від підлеглих.
Скромності мені замолоду бракувало-таки. Як, мабуть, і тепер. Інакше б я не заявляв з такою гордістю: "Я — найкращий прозаїк у селі Халеп'ї…" (Що інших прозаїків у Халеп'ї немає, навіть серед дачників, про це мало хто знає). Або: "Я — широковідомий у колі своєї родини…" Якби я був скромний, не влаштовував би за життя, хай і на папері, власного Музею, та ще й платного. І не писав би цієї книги — про самого себе і про своє літературне покоління. Втім, скромність я ніколи не мав за вельми позитивну рису характеру. Сімдесят з гаком років нас, простаків, навчали бути скромними, а "нескромні" тим часом запрягали нас у воза, на якому досить комфортно їхали. Якраз сьогодні, коли пишу ці рядки, пошта принесла фольклорний збірничок "Де живе жар-птиця?". Упорядник її і автор передмови кандидат філологічних наук Микола Дмитренко у дарчому надписові од щедроти душі своєї назвав мене "великим письменником України…" Книга нагадала мені моє петрушинське дитинство: збірник казок "Жар-птиця", та ще — "Лісові казки" Оксани Іваненко один час були для мене "настільними". А напис на книзі нагадав мою незабутню Олишівку. Через якийсь рік по своїй з'яві у майбутній "Терехівці" (роман "Катастрофа") я вже друкував в обласній та республіканських газетах нариси і статейки про Олишівщину. Чимало з них були критичні. І ось після Кожної критичної кореспонденції і відповідного дзвінка з райкому чи райвиконкому: "Доки цей шминдик нас критикуватиме? Ви там — вживіть заходів…", терміново збиралися профспілкові або комсомольські збори і мене — виховували… Я, звичайно, у відповідь настрополював голки, наче їжак, коли до нього, вчувши у заростях шерхіт, кидається Доктор Жульєн. І казав до своїх колег, коли ми виходили в перерві чергового зібрання на ґанок покурити:
— Ви мене оце товчете за вказівкою начальства, а я буду великим письменником, і колись вам буде соромно за свої слова…
— З таких, як ти, великих письменників не буває! — сердився, аж крила ворсистого галіфе (предмет моїх заздрощів у перші місяці газетярської роботи) шерхотіли, Василь Василець, інструктор редакції, а потім бухгалтер. — Тобі, Володю, скромності бракує і поваги до старших за віком і посадою…
— Саме з таких і бувають великі письменники. З янголів письменників не буває. Про що писатиме янгол, якщо душа його— наче білосніжний аркуш паперу, свята? Ви ще стоятимете в черзі за моїми автографами…
Уявляю, що діялося в душах моїх колег од такої самовпевненості. Я ж справді-таки був "шминдиком", уже в редакції мені виповнилося сімнадцять. Вечорами я страшенно полюбляв метляти на редакційному деренчливому велосипедові по олишівському "Хрещатику" — центральній брукованій вулиці, між поважних районних чиновників, що виходили "на променад" зі своїми дружинами. Перед тим написавши фейлетона чи критичну статтю про те ж саме чиновництво. Найчастіше їздив я по "Хрещатику" не беручись руками за руль. Найвищий, майже цирковий номер — коли руки складені на грудях. Приємно було ловити на собі зацікавлені погляди олишівських красунь…
Літ через двадцять я приїхав до Чернігова на прем'єру в обласному театрі, вистава за моєю п'єсою. П'єска — досить примітивна, вистава — не набагато краща. Я був геть хворий, виснажений багатомісячним болем. І весь той вечір у переповненому людьми театрі (глядачів звозили із сусідніх сіл організовано, п'єска з колгоспного життя працювала на Систему, і Система зробила з вистави ідеологічне шоу) досі згадується мені як суцільний кошмар. У фойє продавалися мої книги. Вишикувалася черга за автографом. Я з останніх сил, перепитавши ім'я та прізвище, писав на кожній книзі: "На згадку про зустріч у древньому Чернігові". "Як вас звати?" — запитав у читача і уже приготувався відштампувати авторучкою трафарет про "зустріч у древньому Чернігові". Раптом почув: "Забув, Володю, як мене звати? Василь Василець…" Я підняв очі: справді, переді мною стояв бухгалтер колишньої олишівської редакції. Уже не у ворсистому галіфе і темному кітелі, а вбраний у сучасну сіру пару. І від того — помолоділий. Час, здавалося, його не торкнувся. "А бачиш, Володю, ти правду колись казав, що я — за твоїм автографом у черзі стоятиму…"