Даруйте цей ліричний відступ про своє покоління, цей прорив у майбутнє. Бо поки що ідеться про галіфе. Про галіфе, до якого мені ще так далеко, як куцому до неба. Поки що на мені, захарчованому, бавовняний костюмчик, крізь нитки якого вже світиться худе тіло, і куца куфаєчка. І стара, ще солдатська, батькова шапка. І — незмінні чуні. Чернігівський поет Кузьма Журба раптом запрошує мене з моїми віршиками до себе додому. У неділю. Він мешкає на околиці Чернігова. Поки знаходжу його дім, стискаючи у спітнілій од хвилювання долоні шкільний зошит із віршиками, у чунях повно березневої талої води. Уперше переступаю поріг кабінету поета. Кузьма Тимофійович (хай хоч на тім світі віддасться йому за його чулість, за увагу до нас, юних) щось поблажливо нахвалює, щось критикує, а я бачу лише брудну воду, що натекла з моїх мокрих чунь на чисту дощату долівку кабінету. І сором пече мене вогнем. А назавтра у школі мене викликає завуч і строго запитує, коли нарешті батьки мої заплатять за навчання, ще за перше півріччя не заплачено. І знову я помирав від сорому — за власну убогість. І убогість батьків моїх, колгоспників. А дні течуть, попереду — екзамени і атестат за середню школу, як перепустка у невідомість. Навчатися далі — нема за віщо. А якщо не вступати до інституту, стелиться мені один "сонячний" шлях: назад, до Петрушина. У колгосп. Я ж — кріпак. Без довідки з колгоспу — відпускної — на роботу в місті мене не візьмуть. А довідки Миронько не видасть, та ще — звинуваченому у "контрреволюції"…
Тим часом ще один мій віршик надруковано в районній газеті "Придеснянський колгоспник": "Лине в сонячнім промінні, в звуках радісних пісень, над землею, в трав цвітінні миру й щастя світлий день…" Реальне життя, яким я живу, яким живуть мої рідні, і мої віршики — абсолютно не стикуються. Життя і література існують у різних, протилежних світах. Так мене навчено. Всією отою "романтичною" писаниною сорокових-п'ятдесятих років, що нею була забита сільська бібліотека. Шкільною програмою з літератури. Тодішніми газетами. Що література має віддзеркалювати реальне життя—це розуміння прийде пізніше. Тим часом я бреду по розмоклій полівці в кошовкою за плечима у місто по науку, бреду і римую: "У серці кожного кипить життя прекрасне, неозоре, як та безхмарная блакить…" Дивовижне роздвоєння свідомості, так мало нами ще досліджене!
Тої весни, п'ятдесят шостого року, я почав відвідувати засідання обласного літературного об'єднання, зазнайомившися з газетярами із "Деснянської правди". Редакційні жінки дивилися на моє вбрання, а відповідно— і на мене, жалісливими очима, розпитували, що збираюся робити після закінчення школи. Котрась із них подзвонила у сектор преси Чернігівського обкому партії. Мені поталанило — трубку зняв інструктор Микола Фальчевський. Служба ще не вбила у його серці елементарної людської доброти. І ось я уперше відчиняю важкі обкомівські двері. За дверима — міліціонер: "А ти куди?" Довго вислуховує моє лепетання, підозріло зирить на убогеньке вбрання — пропускає. Переді мною — високі, круті сходи. Із шкільним портфелем у руці я ступаю на одну сходинку, на другу, на третю, передчуваючи важливість хвилини, але ще не віддаючи собі звіту, що ці сходи — до галіфе…
Микола Фальчевський так само довго, як і міліціонер, але більш співчутливо, розглядає мене і нарешті мовить: "Так-так, читав я твої віршики, читав. Світлі, життєрадісні, надихаючі віршики… А окрім віршиків, ти щось писав?" — "Твори на уроках літератури…" — "А що ти збираєшся робити в редакції?" — "Не знаю, що скажуть. "Ну гаразд, ти іди, закінчуй школу, а ми тут подумаємо…" Минув місяць а чи й більше, я вже складаю випускні іспити. Родич мостить мені стежку у школу кулінарів, там учнів безкоштовно годують: "А станеш поваром — перша людина будеш. І сам пузо розпасеш, і кабанчиків щороку годуватимеш дармовицею…" Я, хронічно голодний, сповнююся мрій про сите поварське буття біля казанів з борщем та сковорідок із вишкварками.
Одного ранку, уже перед останнім екзаменом, до класу заходить завуч. Серце моє болісно стискується: знову нагадуватиме про несплату за навчання. Але сьогодні голос у завуча несподівано лагідний, здивований: "Дрозд, там з обкому тобі дозвонили, просили зайти…" — "А, якось зайду…" — вдаю із себе байдужого. Із школи виходжу повагом, але через дорогу — уже біжу, як хлопчисько, а не випускник середньої школи, на якого чекають в обкомі. До міліціонера біля вхідних дверей вітаюся як до давнього знайомого. І вже сходи не здаються крутими. І мовить до мене Микола Фальчевський: "Так-так, товаришу Дрозд, хотіли ми вас бачити. Звільнилося місце коректора у районній газеті в Олишівці. Це — кілометрів сорок од Чернігова. Поїдете?"
І ось мої чернігівські родичі колективно випроваджують мене в самостійне життя. Зять дарує власні брезентові черевики, вибіливши їх крейдою. Черевики завеликі, довелося запхати в них по газеті. Сестра Люба подарувала ковдру, тітка Оля — двоє простирадел. Зятів брат дістав з горища дощату валізу, що замикалася на висячий замок. Потім я опишу її в "Маслинах". Другого дня поїхав ще в Петрушин — попрощатися з рідним краєм… Сестра Марія дістала зі скрині чи не єдине своє "багатство" — вишитий рушник. Батько не поскупився на трояка на дорогу. З тим трояком у кишені (тридцятьма копійками як на нинішні гроші) і рушив я з Петрушина. Відчуття історичного моменту в мені жило. Я довго озирався з полівки на сільську церкву, описом якої через кілька десятиліть завершу роман "Листя землі". Того дня у школі був випускний вечір, на ньому вручали атестати. Атестата мені не видали, бо н е сплачено за навчання, видали лише довідку. З довідкою і дерев'яною валізою наступного дня я переступив поріг редакції Олишівської районної газети "Голос колгоспника".
— Де редактор? — запитав досить офіційно.
— На нараді. А ви хто ж будете?
— А я — з обкому…
(Не вигадую жодного слова, їй-бо. У цьому діалозі — весь я, тодішній. А може, і не лише я…),
— То ви зачекайте, якщо з обкому… Редактор скоро прийде. Ми йому подзвонимо.
Поставив я свою дерев'яну, з висячим замком скриньку біля стіни, став чекати. А вже — десь по обіді. Уранці в сестри випив чаю — тільки й було в роті. У скриньці лежало трохи сала і хліб, але ж не міг я так опроститися перед працівниками редакції. Виходжу у двір, на сонечко. Двір — широкий, зарослий травою. Гуляйвітер у романі "Катастрофа" по цьому двору ганятиме на мотоциклі за коровами… Коло самого будинку — розкішна шовковиця. І кожна ягідка на гілках сяє мені, зголоднілому, як сонечко. Знімаю свої парусинові, побілені крейдою черевики, дряпаюся на шовковицю. В нас, у Петрушині, був сад, по деревах я добре лазив. І ось — смакую, стоячи на гілці. Раптом бачу — іде двором кремезний чолов'яга, у кітелі, галіфе і начищених до дзеркального блиску чоботях, аж сонце віддзеркалюють ті хромовики. Пропливло двоє сонечок піді мною на передках чобіт, а трете — на широкій лисині і пропали в тіні од ґанку. Я далі набирав пригорщі ягід і кидав до рота. Пальці зробилися фіолетові, як у першокласника од чорнила. Невдовзі той чоловік вийшов з редакції, звів на мене блакитні, лагідні очі. Я швиденько сховав ліву ногу в густе гілля: шкарпетка на ній була геть порвана, гола п'ятка світила.