— То ти що, шукаєш роботу?
— Еге. За тим, між іншим, і до тебе дзвоню. Признавайся, правду брешуть, що ти викупила весь наш відеоархів по Олені Довган?
Не я, думає вона. Просто, Вадим за одним заходом і цю проблему розв'язав. Побазарив із пацанами, їм зробив послугу, себе не забув, ну, і їй за консультацію дещо перепало… І за те, щоб заткалася, щоб ніколи більше не витягала з його шафи Владин скелет. То ж то він так хутко впорався, без жодних нагадувань з її боку…
— Звідки така інфа, Антоський?
— Подумаєш, біном Ньютона. Кому, крім тебе, той матеріал міг бути потрібен? Ясно ж, чиї тут ніжні пальчики походили… Давай, калісь, подруга. В тебе архів?
— У мене.
— Бестія, — з непідробним задоволенням відвалює їй Антоша другий комплімент поспіль, як брусок масла на тарілку. — І що ти з тим робити збираєшся?
Добре питання, думає Дарина Гощинська. Ах, яке ж добре питання. Хотіла б вона тепер знати на нього відповідь. Тепер — коли життя, передане по ланцюжку од Гелі Довган, тліє десь там у ній ще-нерозглядною іскоркою, і на цю думку усмішка сама вибігає на губи: що, коли вона зараз візьме й скаже в трубку так, як перед годиною Адріянові: "Знаєш, а я вагітна"?.. (ні, вона не так сказала, сказала — "Знаєш, а ти мав рацію", — але він умить здогадався: з голосу, з того, як голос їй нестримно розпирало зсередини переможною вагою таємного знання, якого так направду ні з ким не розділити, навіть із тобою, мій надорожчий, моя любове, за чиїм дотиком я зараз, поки ти задихаєшся на другому кінці міста від невмістимого огрому нової радости, тужу, як за ковтком води у спеку, добре б, аби ти цілий час був поруч і тримав мене за руку, але так направду, то чого б мені найбільше тепер хотілося, це запасти в с о н — довгий, прозорий денний сон, блаженно неквапний, як зйомка рапідом, як дим од багаття в літньому саду, — сон-змору, сон-дрімоту, солодкий безрух обезвладненого тіла при погаслій, як не-до-кінця-прикручена лампа, свідомості, — сон, крізь який я б одночасно відчувала твою присутність — як ти пораєшся в кухні, на балконі, щось носиш через хату, прибиваєш, переставляєш — готуєш місце для малюка? — звуки, що зливаються з шелепотінням дощу знадвору й шумом шин по мокрому асфальту, з бліками світла, що плавають по кімнаті од балконних дверей, прочинив-зачинив, — а потім шугаєш до мене під ковдру, обіймаючи ззаду, й басово воркочеш, так що я і вві сні відчуваю, яка я гаряча, як умить твердне твій член, притискаючись мені до сідниць, — в цьому місці сон обірветься, потім відновиться з того самого місця, кіномеханік із старенького клубу моєї юности склеїть плівку, і на тій, паралельній плівці, яка цілий час пересуватиметься мені перед заплющеними очима, не заслоняючи довколишньої кімнати, виповненої перемінами світла, диханням коханого й шелепотінням дощу за вікном, буде Геля — це з нею мені зараз найбільше хочеться поділитись, їй подзвонити й сказати: приходь — і тепер вона нарешті прийде до мене — сама, без посередників: тепер, коли я нарешті можу її зрозуміти, тепер, коли не тільки я їй потрібна, а й вона мені — більше, ніж мама, сестра, подруга, більше, ніж будь-яка інша жінка на світі — я скажу їй, що на ній немає вини. Що вона тепер вільна. І ще скажу, що війна триває, війна ніколи не припиняється, — тепер це наша війна, і ми її ще не програли — і спитаю: Гелю, тобі звідтіля краще видно, скажи — це справді, дівчинка? Вона буде щаслива?..)
— Знаєш, — каже Дарина в трубку, — вона була вагітна.
— Хто? — лякається трубка Антошиним голосом.
— Олена. Довганівна. Була вагітна, коли загинула.
— Що, правда?
— Угу.
— Капєц. А як ти дізналась?
— Від сина того гебіста, який командував облавою.
— Їбануцця. Звиняй за дискурс. Це йому папік таке розказував? Я думав, вони, як в Афгані, підписку давали — щоб про бойові дії ні слова, якщо питатимуть — дітям цукерки роздавать приходили…
— Так і було. Цей дядько сам докопався. Дорослим уже.
— Ну й ну. І де ж ти його знайшла?
— Тут. У Києві.
— Круто, — каже Антоша. Їй чути, як він закурює; по мобільному зв'язку шириться його збудження. — Дуже круто. Ах, блін!.. Слухай, старенька. То значить, я правильно вгадав? Ти закінчуєш фільм? Сама?
— Я вже зареєструвалась. Відкрила, тільки не смійся, власну кіноаґенцію. Тепер бабки шукаю.
— Я так і знав. Так і знав, я ж тебе, гадюку, знаю… Ах ти, відьма! Задушив би. В обіймах. Ніжно. Ні, скидаю капелюха. Цілую ручки ясній пані, ріспект, повний ріспект. Гощинська, підла ти бабо, візьми мене до себе, га?
— Я…
— Тобі ж усе одно дознімать доведеться! Того синулю вже записала?
— Ні, він відмовився. Це була приватна розмова.
— Тим більше! — радіє Антоша: втішений, що вона не знайшла собі нового "отпіратора". — Думаєш, тих двадцять чотири години, що ми відзняли, тобі вистачить? Дзуськи!
— Двадцять три сорок, — автоматично виправляє Дарина, ще не вірячи власним вухам.
— Тим більше! Ну, неважно. Скільки там сирівцю, ану включи голову, скільки в корзину піде, ти що! А якщо ти вже докопалась до кінця, до того бою, в якому вона загинула, то без цього епізода все одно ж не обійдешся, — чи з тим чуваком, чи без нього, а якось подати мусиш! Це, не кажучи вже про все інше… Як же ти його все долатувать будеш, куди тобі без оператора, ти що? Без мене, тоїсь, коханого, це ж, бляха, й мій фільм теж, га? Дарухо?..
— Антуане, ти не почув? У мене бабла нема тобі платити!..
— Що, зовсім? — у його голосі неприхований сарказм: той факт, що їй вдалося забрати в каналу двадцять чотири години знятого відео, схоже, непохитно впевнив Антошу в її всемогутності, зокрема й фінансовій. — Дорогуша, сама подумай, ну скільки там того бабла треба? Це ж не повний метр! Камера в мене своя, за монтажну я з хлопцями на Наукпопі домовлюсь, там у них і так голяк, кожній копійці раді, так що багато не здеруть… Ото на поїздки хіба треба — ну, так це фігня вже… Головне, що ти архів викупила — оце ти молодець!..
Саме цих слів їй і бракувало — підтримки від когось, хто знає зсередини, на власній шкурі, як це робиться, — професійної підтримки, цехової, братської: тої, яку здатне забезпечити тільки середовище братів по ремеслу. Товариство. Спільнота.