— І як воно, таке життя?
— Все ще краще, ніж у середньому по країні. А у вас що чувати?
— Добре тобі… А у нас в квартірє газ. Прорвало…
— Що, сильно витікає?
— Не те слово, тітко. Блювать — не переблювать. Цензура вже, як за Совка була. Я себе знов тим самим гандоном відчув, аж помолодшав на двадцять років…
— Ти ще не старий, Антосю, — каже вона, збагнувши, що він дзвонить поскаржитись. — Не хорони себе завчасу. — (Мабуть-таки, доведеться закрити комп'ютер, з жалем думає вона, — але цю закладку на сайт для майбутніх мам вона собі збереже…)
— Так не я ж хороню, мене хоронять… А на гандона я вже таки старий, Дарухо. Знаєш, як покійний Лукаш говорив, той, що замість Дзюби сісти хотів, але Дзюба покаявся, а Лукаша звідусюди поперли…
— За кого ти мене маєш, гадаєш, я не знаю, хто такий Лукаш?..
— Ну, ти ж тоді ще соплюхою була, а я вже працював, пам'ятаю, як кожне його слово міським фольклором ставало… То коли його питали, тіпа, як живете, він відповідав: лежу — але через "е"!
— Клас. Треба собі запам'ятати.
— Еге. От і мені вже хочеться — щоб через "е"… Не пацан же я, справді, щоб мене так нагинати. Хай уже малолєтки, вони з провінції таких понабирали — за штуку в місяць кому хоч' міньєт готові робити… З підсосом…
— Що, айк так кепсько?
— Мрак, кажу тобі. Повний бек ін зе ЮеСеСаР. На новини щодня присилають список тем з інструкціями — що висвітлювати, і, навіть, якими словами, а чого, тіпа, не було. Тільки "дорогого таваріща Брєжнєва" ще вставити, й можна було календарів не мінять… Крім твоєї, ще три програми закрили, — він перелічує, й Дарина мимоволі охає: всі закриті програми — авторські, ті, які донедавна й робили їхній канал несхожим на інші, а що ж лишилося?
— Що, і Юркову теж закрили?..
— Формат поміняли. Прямого ефіру тепер не буде. Взагалі не буде, тепер навіть ток-шоу транслюватимуть у запису, щоб часом хтось чогось недозволеного не ляпнув. До виборів готуються… Зате серіалів московських накупили — що тобі сказать!..
— А нове шоу запускають? В них у планах був якийсь грандіозний конкурс для молодих глядачок — "Міс Канал", чи щось таке…
— А, школа блядєй? Не знав, що ти в курсі. Ні, з цим до виборів вирішили підождати. Кажуть, хтось злив опозиції інфу, ніби за тим проектом акули порно-індустрії стоять, і кінці ведуть на Банкову, а влада тепер зайвий раз підставлятись не зацікавлена, їм і так що ближче до жовтня, то більше штани спадатимуть… Репортаж із Мукачево бачила?
— Та бачила…
Отже, з мимовільною усмішкою думає Дарина, Вадим зробив із їхньої розмови свої висновки. Опозиція, ну так, він же ж у нас в опозиції… Либонь, ще й заробив на тому, нові власники каналу відсипали за мовчанку: попередження а чи легкий шантаж — яка різниця. Головне — шоу притримали: загальмували, не дали ходу, зринає їй у пам'яті голос Павла Івановича (file deleted), — а вже був закинутий гачок…
От і вона когось урятувала. Якихось безіменних дівчаток — так само, як колись Павло Іванович урятував її. Тільки, на відміну від неї, ті дівчатка ніколи не дізнаються, що їм загрожувало. Але то вже байдуже — вона своє зробила. "До виборів". Усе тепер робиться "до виборів", ніби оголошено дату кінця світу в одній окремо взятій країні, план остаточного й безповоротного її захоплення якимись темними силами… Але ж це неможливо, дивується щось у ній, — абсолютно неможливо, як таке може статися, вони що, подуріли, в неї ж дитина буде?!..
— А в нас в ефірі — ні пари з уст, — бубонить їй в ушу Антоша. — Про Мукачево взагалі ні слова, кругом благодать, день ото дня растьот процент жиров у маслі… Карочє, Дарухо, що я тобі скажу — вчасно ти урила. В тебе, стервиги, завжди чуйка була собача — на людей, на ситуації… Ми з хлопцями якраз учора про це говорили…
Це комплімент: вона майже навіч уявляє, як відбувалася та розмова в курилці. Коли працюєш із чоловіками, сподіватися на слова визнання в живі очі особливо не доводиться, — за тобою весь час пантрують, чекаючи на який-небудь твій зрив чи просто спалах роздратування, щоб списати його між собою на місячні чи, ще краще, "недотрах" (і звідки ти знаєш, завжди кортіло їй спитати цих саморобних мачо, — ти мене трахав?..) — і так відновити власну чоловічу гідність, хронічно підточувану присутністю поруч незалежної вродливої жінки в якійсь іншій ролі, аніж дівчинка-на-побігеньках, — за роки спільної праці вона досконало опанувала систему сиґналів, якими треба повсякчас блимати їм, як на небезпечній трасі, показуючи, що ти не перетинаєш білої лінії, ні на що "їхнє" не претендуєш і раз у раз із головою залежиш од їхньої помочі, слаба стать, — і рідко, ох як же рідко, на пальцях одної руки перелічити, траплялось почути від них напряму те, що потай не міг не розуміти кожен зосібна: що це саме ти є серед них мозковим двигуном, душею каналу, а не тільки його показним личком, котре при належній розкрутці без утрат дається заступити іншим, — і от, прошу, діждала й вона свого святонька: вслід, навздогін, — майже посмертного визнання. Собача чуйка — так вони її оцінили, шкодуючи, що й собі не урили разом із нею, всією командою (а можна ж було! — і прецедент був би для цілого журналістського цеху, і легше було б знайти фінансування для "VMOD-фільму"…). Собача чуйка. Так це тепер називається. Що ж, хлопці, спасибі й на тому.
Не варт розвивати цю тему далі — не варт безпотрібно множити сутності, як вчив старий Окам і як любить повторювати Антоша, котрий з усіх імовірних мотивів будь-чиєї поведінки незмінно обстоює найниціший, запевняючи, що шанс помилитися лежить у межах статистичної похибки, — і Дарина змахує Окамовою бритвою:
— Що за лексика? Фільтруй дискурс, Антошкін!
— Я ж не по дискурсах, дорогуша. Ти ж знаєш, я чоловік простий — "отпіратор", як у бурсі казали… Але, бля буду, з мене досить. Гімна я на своєму віку ще за Совдепії стільки наївся, що коли мене тепер ті самі комсомольсько-гебешні гниди знову в гімно мордою валять і командують "упал — отжался", то в мене рвотний рефлекс спрацьовує — і бухло не помага… Та й не можна ж вічно бухим ходити!
Дещо несподівана заява в устах Антоші, який завжди і всюди першим ділом цікавився, де наливають.