— От здорово я заграв, аж десятеро дам винесли з театру непритомними. Оце я заграв, так заграв!
І Панас, і Іван підкреслювали перед своїми молодими акторами, що такого трюкацтва, такого грубого натуралізму не було ні в одній серйозній трупі: ні у Старииького, ні у Кропивницького, ні у Садовського, не кажучи вже про російські, які приїздили до нас, на Україну. Своїми суворими вимогами брати навіть нажили собі ворогів серед малокультурних зазнайок, які випадково потрапляли до нашої трупи. Побачивши, що у нас треба грати зовсім по-іншому, вони нарікали на обох братів, обвинувачували їх у тому, що ті не дають їм змоги розгорнутися й виявити свій талант. Посперечавшись отак з керівництвом, вони кидали трупу і йшли шукати інших антрепренерів, таких же безпринципних, як і вони самі. Там вони знову паплюжили своєю грою селянина, примушуючи його патякати на сцені і робить дикі, невидані у житті речі. Таке знущання з селянина Іван Карпович, а за ним і всі інші в трупі, називали "дражнити хохла".
Не покладаючись на систематичне викладання всього потрібного для поширення світогляду акторів матеріалу, Іван Карпович використовував години репетицій або години спільного з акторами відпочинку, щоб, сидячи де-небудь у сквері або в міському саду біля театру, розпочати з ними яку-небудь цікаву розмову про сценічну майстерність. Біля Івана Карповича збиралися молоді й старіші актори, і розмови їхні ставали часом дуже запальними, розгортаючись у несподівані дискусії. Вони сперечалися з приводу того, що таке талант і чи може виучка замінити акторську обдарованість, з приводу акторської інтуїції, яку називали "нутром". Трудно тепер мені записати всі ті цікаві дискусії, які навмисне викликав Іван Карпович серед акторів. Багато дечого цікавого я вже забула, бо не надавала у свій час тому належного значення. Бувало сяду або стану біля отакого гуртка, в центрі якого був завжди спокійний і стриманий Іван Карпович. Він уважно прислухається до жвавих суперечок своїх товаришів і, непомітно для них, яким-небудь словом або реченням заспокоює тих, котрі дуже вже запалюються своїми думками і нав'язують їх своїм товаришам. Коли ж суперечки доходили до крику, а очі починали горіти недобрим вогнем, Іван Карпович завжди знаходив, що сказати, щоб відразу втихомирити всіх і примусити навіть сміятись — він дуже любив іноді пожартувати. Потім, коли все втихомирювалось, він починав говорити, неначе підводив усьому сказаному підсумок, роз'яснюючи все те, що було незрозумілим або найбільше хвилювало товаришів.
Багаторічна праця організатора, режисера й актора в аматорських гуртках допомогла Іванові Карповичу виробити свою певну школу і свої тверді переконання щодо театральної роботи.
Усі свої ролі я вчила під доглядом Івана Карповича і тим, що я стала артисткою, я мушу завдячити виключно його порадам. Він нещадно критикував кожну мою помилку на сцені і радив, як її виправити. Отже, живучи разом з ним і готуючи ролі під його досвідченим керівництвом, я пройшла добру школу театрального мистецтва. Кожна його похвала була для мене найкращою нагородою за всі мої зусилля і надавала мені ще більше охоти до роботи.
Працюючи над роллю матері з п'єси "Суєта", я одного разу попросила Івана Карповича простежити уважно, як я виконую цю роль на сцені. Я боялась, що роль матері може мати ті самі риси, як і матір у "Наталці Полтавці" та в "Лимерівні".
— Подивись, — просила я Івана Карповича, — чи дійсно я даю правдивий образ матері-селянки, що дуже любить своїх дітей і рада була б віддати й зробити для них все, що може.
Після вистави "Суєта" я нетерпляче чекала, що скаже мені Іван Карпович.
— Образ матері-селянки, — сказав він, — вийшов у тебе цілком натуральний і правдивий. Ти добре грала, ні однієї фальшивої, неправдивої ноти я не чув від тебе під час усієї вистави. Боюсь тільки одного, — додав він, — що в тебе матір з "Суєти" вийшла такою, бо й сама ти характером дуже подібна до неї. Така ж щира, довірлива й простодушна.
Іван Карпович, похваливши мене, виявив сумнів щодо ролей Насті з "Чумаків", свекрухи з "Безталанної" і Шкандибихи з "Лимерівни":
— Думаю, що таких пекельних жінок тобі було б трудно зіграти з твоїм лагідним характером. Це тобі не баба Бушля і не Лимериха.
Я дійсно почувала, що не можу створювати на сцені правдиві образи лютих жінок. У нас тоді на ці ролі була артистка Шевченко. Не можна було не захопитися її грою. Без найменшої краплі вульгарності вона творила монументальну фігуру свекрухи, тип, вихований на протязі довгого часу віковими традиціями, що надали йому певних характерних рис. Традиції на селі вимагали, щоб невістка корилася матері чоловіка, права якої у своїй хаті були необмежені. Грати так, як грала Шевченко, я б, певно, не змогла, хоч дуже хотіла попробувати. Адже ж Іван Карпович міг досконало грати всіх хижаків. Чому б мені не виконати роль сердитої, лихої жінки? Іван Карпович радив мені не тільки спостерігати артистку Шевченко на сцені, а й пошукати такі типи у самому житті. Він радив мені стежити за всіма змінами в обличчі людини в зв'язку зі змінами її почуттів.
— Кожне відчування людини, — казав він, — має своє характерне виявлення чи то в міміці, чи то в рухах та в поведінці всього тіла.
— У актора, — вів далі Іван Карпович, — є свої, властиві для його фаху, "фарби".
Цими акторськими фарбами він вважав все тіло актора, його голос, подачу слів, інтонацію й усі рухи. Свої акторські фарби Іван Карпович починав вживати лише після того, як закінчував вивчення духовного образу потрібного йому персонажа. Йому завжди треба було знати, якими почуттями, думками і прагненнями могла керуватись та особа, образ якої він мав відтворити. Він завжди домагався зрозуміти всі ті причини, які штовхали певний персонаж на ті чи інші вчинки. Старанна і вдумлива праця над ролями завжди допомагала Іванові Карповичу почувати себе на сцені так вільно, як може почувати себе риба у воді.
Персонажі, створені майстерною грою Івана Карповича, були неначе вирізьблені самою природою чітко й рельєфно. Ні однієї штучної риси, нічого зайвого, щоб утворювало лише зовнішній ефект. Кожен рух, кожен жест, кожна зміна міміки були в нього доречні, потрібні, на своєму місці. Вони були тією яскравою ілюстрацією, що виявляла все духовне єство потрібного персонажа. Публіка завжди дуже дивувалася з тієї невимушеності, якою позначалась поведінка Івана Карповича на сцені. Але я добре знала, чого вона йому коштувала. Це був результат довгої й упертої праці.