Надзвичайно симпатичний образ батька змалював Марко Лукич. Благородна, повна достойності була його хода і вся поведінка на сцені. Перед очима глядачів по-ставала жива людина, дійсно правдива у кожнім русі, в кожнім звучанні ласкавого, спокійного, повного мудрості старечого голосу, у міміці, навіть у найменшій дрібниці. Малюнок образу Коваля був суворо витриманий. Ні одного зайвого жеста, ні однієї неправдивої інтонації.
Неначе зовсім іншою людиною здавався Кропивницький, з його досить огрядним тілом, у ролі старшини з водевіля "По ревізії". Можна було б заприсягтись, що це зовсім не той актор, який з'являвся перед глядачами в усіх тих ролях, про які я щойно згадувала. Це було блискавичне перевтілення. В один вечір Кропивницький грав у п'єсі "Глитай, або ж павук" чи в "Невольнику" і в одному з водевілів: "Помирились", "По ревізії" або "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка". В останньому Кропивницький виступав уже в ролі старого панка і грав так, що ко жен, хто бачив його, не міг би не визнати, що це справжній представник панської провінціальної верстви.
Яка різниця була у звучанні таких його слів, що ними батько Ярини напучував Степана: "Не потурай серцеві, скоряй його розумові; а від смерті не заховаєшся і в печі не заслонишся; та й не такий страшний чорт, як його малюють. А в Січі наберешся й розуму, навчишся козачого звичаю й молодечого хисту..." А тут, "який з тебе юнак?" — і в звучанні слів Стецька, дурника з п'єси "Сватання на Гончарівці": "А я каші ще не їв! Каші хочу, каші!"
У Коваля кожне слово виявляє його глибокий розум і бажання добра своєму годованцеві. В голосі Кропивницького почувалась благородна самоповага, тверда віра в те, що батьківська наука виведе Степана на добрий і правильний шлях у житті. А голос того самого Кропивницького в ролі Стецька звучав як у людини, позбавленої долею потрібного для неї розуму. В тих словах: "Каші хочу, каші!" — особливо характерно для безглуздої людини чувся тон покривдженої, дурненької дитини, та ще й з примхами. Роль Стецька, суто комедійного плану, могла б легко перетворитись на шарж, як частенько і траплялось, коли її почали виконувати інші актори. Але у Кропивницького було таке ж сильне почуття міри, як у Заньковецької. Без найменшого шаржу, без комікування, він умів змалювати свого Стецька правдивим дурником. Комізм образу полягав у тому, що Стецько уявляв себе розумним і гарним парубком і відповідно до такої високої думки про себе поводився з усіма в різних перипетіях свого сватання до гарної дівчини, закоханої в іншого. Комедійна гра Кропивницького в ролі Стецька викликала в залі глядачів постійні вибухи сміху, і навіть згадуючи про них люди обов'язково сміялись.
Звідки ж узялося в Кропивницького таке глибоке знання людей і вміння відтворювати їхні образи на сцені в усіх деталях?
Я дуже зацікавилася його біографією, бо хотіла дізнатись, де було те джерело, що допомогло артистові зміцнити свою спостережливість у житті і так щедро наділяло його матеріалом для створення реальних, цілком правдивих образів. Те, що Кропивницький був високо обдарованим майстром сценічного відображення, було незаперечним фактом. Обдарованість — це подарунок самої природи, але потрібне ще й знання життя людей. Отже мені хотілося знати, де народився, жив і здобув освіту Марко Лукич.
Я довідалась тоді від нього самого, що він народився на Херсонщині, в селі Бешбайраках, у квітні 1840 року. Батько його був здрібнілим дворянином, який мусив служити економом, а іноді й прикажчиком у панів. У житті його траплялося всяк. Хоч з нього був хороший фахівець-агроном, а проте йому довелося поневірятись і в писарях, і навіть в батраках. Усе те було ще за часів кріпацтва, і родина Кропивницьких зазнала багато лиха від сваволі різних князів, генералів, панів, які по провінціях почували себе самовладними господарями над долею залежних від них людей. Батько Марка Лукича, знаючи, як тяжко жити селянинові, мріяв про те, щоб принаймні його діти залишилися справжніми дворянами, а тому віддав маленького свого сина Марка у прийми до панів. Одного разу він віддав його навіть до попа, хоч попів дуже не любив. Мати Маркова покинула батька, коли хлопчикові було лише 5 років. Тяжко жилося дитині вдома, без матері, і у панів також було не з медом. Скрізь панувала панська сваволя; канчуки були основним засобом виховання. Надивився малий Марко вдосталь на злиденне життя під'яремних селян, а тому він на все своє життя зненавидів панів і їхніх прислужників. З ненавистю згадував Кропивницький своє бідування у панських покоях, а про селян та про їхню тяжку долю говорив завжди з великим співчуттям.
Живучи у князів Кантакузенів, у яких тоді служив його батько, малий Кропивницький вчився разом з князівськими дітьми і навчився навіть розмовляти французькою та німецькою мовами. Але князь із родиною швидко поїхав до Італії, і батько Кропивницького влаштував Марка в іншого якогось пана.
Тяжке було життя малого сироти, бо й батька хлопцеві майже не доводилось бачити. Єдиними друзями в ті часи були для нього безталанні кріпаки. Тільки вони по-справжньому жаліли його і ставились до нього, як до своєї власної дитини.
Після різних поневірянь по панських садибах Марко потрапив, нарешті, до Бобринця, до своєї матері, яка проживала у однієї старенької жінки, вчительки. Вона вчила читати, писати і арифметики бобринецьких дітей, а разом з ними і малого Марка.
Там же, у Бобринці, жили тоді його дядьки, материні брати. Батько їхній був кріпаком, музикантом, який умів організовувати хор з таких же кріпаків, як він сам, а також і невеличкі оркестрові колективи. Як диригент він добре знався на музиці й співах і прищепив любов до музики своїм синам. Живучи в матері, Марко почав вчиться музики від одного із своїх дядьків, щождо співів, то він і сам був уже обізнаний з пісенною народною творчістю. Недурно ж він так близько товаришував із селянськими хлопцями, перебуваючи на селі, їздив з ними пасти коней, купався та ловив рибу. Яких тільки пісень не наслухався він тоді від своїх товаришів, особливо, коли їм доводилося стерегти коні, а ніч здавалась такою довгою.