У сцені, коли ївга розчісує косу молодої Марусі, готуючи її до вінця, і, розчісуючи, співає пісню "Плавай, плавай, лебедонько", вона глибоким смутком тієї пісні неначе відхиляла завісу, яка ховала за собою весь внутрішній світ молодої, нещасливої в житті жінки.
Почувши глибокі, грудні звуки журливої мелодії та слова, які Марія Костянтинівна вимовляла чітко і з великим сумом, я відчула в той момент, неначе і з моїх очей почала спадати полуда. Я зрозуміла тоді не тільки горе самої Цвіркунки, яка шукала забуття у веселих піснях, жартах і танках, ховаючи тяжкий сум у глибині своєї душі, а й горе солдатки, яку я знала ще в Плискові, у дні своєї юності. Та солдатка, яку звали Параскою-московкою, вийшла заміж дуже юною. Чоловіка свого вона дуже кохала, а на її нещастя йому, як то кажуть, забрили лоба, себто забрали до війська. Журба за коханим точила її серце. Роки минали, чоловік не вертався і літа молодої жінки марно проходили. Не знала вона ні щастя, ні радості. Краса її іпочала в'янути, як та квітка без води. Заховуючи вірність своєму чо ловікові, Параска, розчарована життям, у повній безнадії, почала потроху вчащати до корчми, дедалі все частіше й частіше. На доброму підпитку верталась вона додому і завжди шлях її лежав попід нашими вікнами. Мати забороняла і мені і сестрі моїй дивитись на неї і слухати тих веселих, а іноді навіть сороміцьких пісень, які вона співала на повний свій голос, ідучи вулицею. Співаючи, вона так іноді дзвінко реготала, з таким запалом танцювала, що збирала навколо себе цілу юрму народу, який так само весело, як і вона, сміявся і сипав такими ж дотепними жартами. І раптом, серед бурі швидкого танцю, Параска несподівано зупинялась і починала палко й образливо клясти всіх, хто відняв від неї її щастя, її коханого Максима.
Ще занадто молода тоді, я не розуміла справжнього душевного стану п'яної солдатки. Тільки під впливом Заньковецької, яка своєю правдивою грою ясно й виразно показала всім причини буйних веселощів Цвіркунки, я відразу зрозуміла ті глибокі причини, які зробили з молодої, гарної Параски неугавну п'яницю.
Лише Марія Костянтинівна, яка досконально знала життя і почуття селянських жінок, уміла відтінити в образі Цвіркунки оте приховане від людського ока глибоке невдоволення своїм життям, своєю долею. От тоді-то я й переконалась у великій силі й значенні акторської майстерності. За допомогою художніх акторських засобів видатний артист, митець може багато чого навчити людей.
Я відразу догадалась, що Марія Костянтинівна мала змогу раніше близько бачити село й сільське життя, і мої здогади цілком підтвердились. Я довідалась від Садовської, що Заньковецька народилась і виросла в селі Зань-ках на Чернігівщині. Дідич Адасовський, її батько, не забороняв малій, а пізніше юній Мані, своїй дочці, товаришувати перше з сільськими дітьми, потім з дівчатами, які були одного з нею віком. В домі у них були завжди наймички, з якими у Мані були найтісніші стосунки. Завжди ласкава й щира до людей, вона користувалась загальною любов'ю всіх тих, хто жив у їхньому домі.
Так от звідки взялись у Заньковецької всі оті характерні для сільських дівчат риси, справді народні, типові і в ході, і в рухах, і в багатій міміці, і в інтонаціях її гнучкого голосу.
У яких тільки ролях не довелося мені бачити Марію Костянтинівну і тоді, коли я тільки почала вивчати її як артистку, і далеко пізніше. У кожній п'єсі, в кожній ролі характер і поведінка її героїні були цілком оригінальними. Олена була у Заньковецької зовсім не така, як Оксана; Оксана, в свою чергу, цілком відрізнялась від образу Одарки.
На перших кроках моєї сценічної кар'єри я не вміла ще розібратися гаразд у питаннях акторської майстерності. Я тільки на живих, так би мовити, зразках вивчала ту майстерність високого класу, спостерігаючи в нашому театрі кожного дня художнє виконання ролей то Марією Костянтинівною Заньковецькою, то Марком Лукичем Кропивницьким. Вони обоє навчили мене любити й несвідомо ще цінити художню акторську гру.
М. Л. Кропивницький уже й тоді вражав мене, недосвідчену дівчину, своїм умінням відтворювати на сцені різноманітні образи людей, починаючи з лиходія й святенника Бичка, що не здригнувся б засадити ніж у беззахисну свою жертву, коли б він був певен того, що його не буде за те покарано.
Не таким безнадійно чорним павуком змальовував він Хому Кичатого у п'єсі "Назар Стодоля". Але його Кича-тий — теж черствий, підступний чоловік, який заради своєї власної вигоди може свою єдину дочку Галю віддати заміж за старого полковника. Він, не моргнувши й оком, ламає батьківське своє слово, яке дав дочці і її коханому Назарові. При тому він силкується обдурити Галю, натякнувши їй, що старости, які прийшли її сватати, були від Назара. Тип Хоми Кичатого, звичайно, не такий, як тип Бичка. Кичатий заможний козак. Він уміє поводитися мужньо й відверто, без тієї удаваної єлейності, яка характеризує підступну натуру хижака Бичка. Бичка вабить змога безвідповідально дурити й визискувати своїх односельчан, а Кичатого — честолюбна— мрія добитися вищого становища, не заради грошей, а заради честі й пошани від інших людей. Бичок в останній дії кам'яніє від жаху перед загрозою близької кари за всі свої лиходійства й крутійства, буквально завмирає в сильному ефекті страху — підлий шкідник і такий же підлий боягуз. Кичатий — страшний у своєму гніві проти Назара, який викрав у нього Галю. Та коли він чує, що Назар тамує своє покривджене серце і не хоче помститися злому й бездушному батькові, замість покарання даруючи йому життя, совість у лиходія раптом прокидається. Він ще не остаточно закам'янів у своїх властолюбних почуттях, у нього ще лишилося щось людяне, і це допомагає йому просити пробачення у несправедливо покривджених ним дітей. Людяність перемогла жорстокість і самодурство. В одній і другій ролях Кропивницький зумів дати рельєфний малюнок образу, надзвичайно реальний і переконливий, такий живий, що я, слідкуючи за розгортанням подій на сцені, забувала зовсім, що то був лише спектакль, а не справжня дійсність.
Зовсім інший був Кропивницький у ролі Василя Коваля, батька Ярини, в п'єсі "Невольник". Завзятий запорожець у минулому, він посилає на Січ і свого годованця Степана, щоб той послужив батьківщині і загартувався в боях проти її ворогів, турків, перш ніж одружитися з Яриною й осістися на селі, на господарстві. Старий Коваль і сам би поїхав разом з ним, та... на жаль, старість уже стала йому на заваді. "Рада б душа в рай, та гріхи не пускають", каже народне прислів'я. Рад би був Коваль помірятися силою з ворогами, піти повоювати з турками, захищаючи кордони України, та ба! Розвіялась сила колишнього мужнього, сміливого воїна! Старість, отой лихий ворог усього живого, зігнула його й примусила сидіти вдома.