Так воно було і в Садовського в театрі Троїцького народного дому. Привчити публіку не лузгати насіння в театрі, та ще під час дії, і не вигукувати ніяких порад акторам було дуже важко, за словами Садовського. Глядачі з гальорки любили почувати себе вільно, як у себе вдома. Тому доводилося адміністрації вживати рішучих заходів, щоб навчити таку публіку шанувати театр і його приміщення. Самі лише об'яви, вивішені по стінах, не допомагали. Отже хтось із акторів порадив вжити більш дійових заходів в боротьбі з бешкетниками, що не хотіли коритися вимогам адміністрації щодо тиші під час показу п'єси на сцені.
На гальорці, за тією порадою, було встановлено чергування не тільки капельдинерів, а й вільних від участі в спектаклі акторів. Особливо цінувалося тоді чергування одного з акторів, забула його прізвище, за його виняткову фізичну силу. Зігнути підкову в руках — було для нього легким ділом, іграшкою. Завдячуючи його чергуванням, у театрі швидко зовсім перевелися бешкетники й усякі порушення порядку. Приборкував він бешкетників тихо й блискавично, так що сусіди того бешкетника не встигали й опам'ятатися, як його вже не було поруч із ними. А робив той актор так: почувши вигуки серед публіки, він швидко зорієнтовувався і виявляв справжнього порушника тиші; спритно й міцно ухопивши його, піднімав високо над головою, щоб не зачепити кого-небудь з сусідів, виносив із зали, а то й з приміщення театру на вулицю. Це траплялось, звичайно, не часто, але декілька таких випадків навчили публіку звертати увагу на об'яви й додержуватись тих вимог, що були на них зазначені. Про це пізніше більш докладно розповів мені мій небіж Юліан Бродецький, син моєї сестри Юлії Віталіївни. Він був студентом університету м. Києва і разом з тим служив у Садовського на посаді вечірнього контролера. Отже все, що діялося в театрі, було йому добре відомо.
Те саме я чула і від Садовського та Заньковецької в перший же вечір їхнього до мене візиту.
Гостювали вони у нас того вечора дуже довго і їхні відвідини збудили в моїй душі палке прагнення взяти й собі участь у цікавій, творчій роботі, до якої я звикла і яку вважала єдиним змістом мого життя. Але я поборола саму себе, і Марії Костянтинівні так і не пощастило намовити мене тоді вступити до їхньої трупи.
Проте слова спокусительки Заньковецької, які весь час, здавалось, звучали у мене в голові, не дали мені заснути тієї пам'ятної для мене ночі. У кімнаті вже зовсім розвиднілось, і швидко після того розпочалось звичайне щоденне родинне життя, з його черговими клопотами й справами, а я все ще лежала без сну, в боротьбі сама з собою. Багато чого згадалось і передумалось мені в ті безсонні години. Я почувала, що стою на роздоріжжі. "Що робити? Яким шляхом піти, щоб не змарнувати рештки свого життя, коли в мене ще є сили й енергія, щоб робити цікаве, дороге для мене діло? А разом з тим, чи ж маю я право вступити до товариства, членом якого був Микола Карпович Садовський? Адже ж він своєю упертістю і нерозважною поведінкою так тяжко скривдив і уразив Івана Карповича в роки їхньої спільної роботи в театрі (1903—1904 рр.). Відокремившись від братів, повний гніву й непримиренності, Микола Карпович виїхав до Галичини і ні разу після того не бачився вже з Іваном.
Попрацював Микола Карпович в Галичині недовго, близько двох років, про які я нічого певного не можу сказати, бо в той період його життя я була безроздільно зайнята лікуванням Івана Карповича. Він хоч і грав ще тоді на сцені, але почував себе настільки втепленим і недужим, що всі мої думки були біля нього, і я майже не прислухалась до того, що говорилось між Іваном та Панасом про театральні справи Миколи Карповича. А вони про нього таки частенько згадували. Пам'ятаю тільки, що деякий час Марія Костянтинівна теж була в Галичині і брала участь у тих спектаклях, які ставилися там силами галицької трупи під керівництвом Садовського. Пізніше, далеко пізніше Садовський не раз казав мені, що той період його діяльності в Галичині не дуже був для нього приємний. Йому було дуже трудно звикнути до того, що галицька українська мова під впливом австрійської сильно відрізнялась від нашої, "наддніпрянської". Та й театральних будинків там було настільки обмаль, що трудно було сподіватись поставити в тім краю справжню художню виставу. А мрії й наміри в нього були тоді дуже широкі. Бажання утворити показовий український театр не давало йому, як він казав, ні їсти, ні спати. З таким наміром Садовський залишив Галичину, і поїхав до Ніжина, до М. К. Заньковецької, щоб поділитися з нею своїми новими планами. Ніжинський самодіяльний драмгурток, який працював під керівництвом Марії Костянтинівни, і був тим фундаментом, на якому Садовський почав будувати свою нову трупу. Надії, які він покладав на молодий гурт, хоч ще й мало досвідчений у театральному ділі, цілком виправдались. Молоде завзяття й захоплення акторською роботою колишніх драмгуртківців допомогло Садовському утворити міцний центр, біля якого почали скупчуватись досвідчені вже фахівці театрального діла. Працю над утворенням нової трупи Садовський продовжив у Києві, де вона розгорнулась на всю широчінь.
Візит Садовського до мене, такий несподіваний, воскресив у моїй пам'яті той час, коли друг мій Іван не міг спати ночами від болю, який завдала йому несправедливість до нього Садовського. Мені стало так тяжко від тих думок, що я навіть сіла на ліжку, пробуючи таким рішучим рухом відігнати від себе оті нестерпні згадки. Але це не заспокоїло мене. У своїх збентежених думках я весь час розмовляла з Садовський, докоряла йому. "Бідний Іван! — зверталась я думкою до Миколи Карповича. — Він так глибоко любив вас! Він усе вам пробачив і весь час чекав на ваш приїзд до нього. Напередодні своєї смерті він ще раз повторив ті слова, що так часто зривалися з його уст: "Дурний хлопець, — казав він ніжно і зворушливо.— І чого б то я гнівався? Чому б то не приїхати до мене?" — Мені боляче було дивитись на нього, коли він обертав свої очі в бік дверей нашої палати в лікарні, сподіваючись марно, що вони ось-ось відчиняться і увійдете ви, такий дорогий для нього, такий бажаний! Так і вмер, бідний, не побачившись з вами, не почувши вашого голосу".