свідками його творчості письменника. Досить височенька купка вже списаних листків у Друскеніках та чималий запас чистого паперу давали мені тверду надію на те, що свій задум щодо згадок про Івана Карповича я виконаю успішно.
Робоче місце моє було готове, а видавництво вже почало цікавитись тим, чи немає в мене яких-небудь матеріалів про життя письменника Івана Тобілевича.
Сівши за стіл, щоб відпочити після влаштування свого кутка, я вперше відчула якусь полегкість на душі. Вигляд давно знайомих мені речей збудив у моєму серці бажання працювати й жити. А я думала, що, поховавши свого друга й товариша, я вже ніколи не повернуся до справжнього життя, з його прагненнями й радощами.
У Києві в той час працювала трупа Садовського та Заньковецької. Працювали вони на Великій Васильківській вулиці в будинку "Троїцького народного дому" (там міститься тепер театр Музичної комедії). Ще за життя Івана Карповича ми чули, що Садовський взяв у довготривалу оренду той будинок для своєї трупи. Іван Карпович, почувши про те від одного зі своїх приятелів, дуже радів за Садовського і за український театр також. Адже то було вперше, що українська трупа могла грати на одному місці, та ще в Києві, не думаючи про постійні переїзди з одного міста до другого.
Через декілька днів після мого приїзду до Києва хтось раптом сильно постукав до дверей нашої кухні на Тарасівській. Відчинили. На порозі з'явилася висока, могутня постать Миколи Карповича Садовського. На тлі наших кімнат з дуже низькою стелею він видався нам велетнем. З ним прийшла і Марія Костянтинівна Заньковецька. В руках у неї були якісь пакуночки — гостинці для мене.
Вона дуже довго обіймала мене й цілувала, висловлюючи мені своє співчуття, бо це була перша наша зустріч після довгої розлуки. Востаннє ми з нею бачились тоді, коли вона, розгнівавшись на Миколу Карповича, поїхала від нас у 1905 році і більше не поверталась. На похоронах Івана Карповича її теж не було, був сам Микола Карпович. Привітавшись, ми запросили їх сісти, і почалась дуже цікава, жвава розмова, яку підтримувала майже одна Марія Костянтинівна, а Микола Карпович лише слухав, вставляючи зрідка й своє яке-небудь цікаве слово. У той вечір вона здалася нам веселою й балакучою, справжньою "Цвір кункою", яку так часто за молодих років грала на сцені в п'єсі "Чорноморці". Ми всі, що слухали її, не могли відірвати від неї очей. Яке багатство міміки, який вогонь в її живих, розумних очах! Ні один художник не зміг би відтворити її справжній образ, бо обличчя її весь час змінювалось відповідно до того, що говорили її уста. А як експресивно вона висловлювалась, особливо тоді, коли говорила про склад їхньої нової трупи, даючи характеристику кожному з акторів і часом імітуючи їхні рухи та спосіб поводитись. Непомітні зміни міміки, якісь неприродні для Марії Костянтинівни рухи — і ми ясно бачили перед собою не гостю нашу, а ту людину, про яку вона нам розказувала і яку характеризувала. Ми дуже багато сміялись того вечора, бо й сама вона була весела, жвава й дотепна.
Під час нашої розмови Марія Костянтинівна раптом спитала мене, чи думаю я знову почати працювати в театрі і чи не хочу я вступити до них у трупу, як їхній спільник, товариш. Я почала рішуче відмовлятись, кажучи, що я ще не остаточно видужала від моєї хвороби, а як і видужаю, то неодмінно повернуся до трупи Панаса Карповича. Тоді, знаючи, чим спокусити мене, Заньковецька дуже переконливо почала малювати мені в яскравих фарбах те щастя, яке вона відчула, працюючи в театрі Троїцького народного дому. Адже ж театр той містився в близькому сусідстві з базаром та з тими вулицями, де найбільше проживало робітництва та іншого простого люду. Вона казала, що у їхній трупі була широка змога впливати на малописьменного глядача і прищеплювати йому любов до театру і до культурних розваг. Марія Костянтинівна багато говорила про безпосередність у сприйманні спектаклів людьми робочої верстви і про ту радість, яку мають всі актори, даючи для них свої найкращі вистави. "Прості люди, як діти, — сказала Заньковецька, — вони вірять у правду всього того, що ми їм показуємо. Грати для них найвища для мене приємність!"
Слухаючи Марію Костянтинівну, я побачила, що душа її, як і раніше, горіла яскравим полум'ям любові до рідного люду і до сцени. Видно було, що вона, не дивлячись на довгі роки своєї праці, зберегла у своєму серці священне горіння до діла, в користь якого безмежно вірила і яке гаряче любила. Яка радість відчувалась у її словах, коли вона хвалилась мені тим, що ними було багато вже зроблено в справі виховання свого глядача!
Виявилось, що для того, щоб привабити публіку до театру, Садовський давав щонеділі й щосвята ранішні спектаклі по дуже дешевих цінах, так, щоб наибідніша людина могла побачити всі їхні п'єси. Досить сказати, що крісло в першому ряду партера коштувало п'ятдесят копійок, а на гальорці можна було подивитись виставу за п'ять копійок. Не дивно, що публіка мала повну можливість ходити до театру і знайомитися з усіма спектаклями і з усіма акторами. Популярність Заньковецької серед робітництва була така велика, що її добре знали не тільки в околицях Великої Васильківської, на якій містився театр, а й по всіх заводах та фабриках міста Києва. Наявним доказом тому були численні поздоровлення від робітників у день її ювілею в 1908, а пізніше — в 1922 році. Щождо популярності Садовського, то його знав майже весь Київ того часу і частенько візники, зустрівши його десь далеко від театру, казали: "Сідайте, Миколо Карповичу, підвезу!"
Того ж таки вечора я довідалась від Садовського, що виховний вплив театру дуже позначився на поводженні публіки в залі. З власного досвіду я знала, як невимушено може тримати себе публіка гальорки та інших дешевих місць. Постійне лузгання насіння докучало театральним прибиральницям, яким доводилось вимітати з театру гори лушпиння. Нам, акторам, страшенно докучали вигуки з публіки на нашу адресу під час дії. Ті вигуки, правда, не мали в собі нічого образливого для акторів, вони лише свідчили про зацікавлення глядачів подіями, що розгортались на їхніх очах. "Не вір сукиному сину! Дурить!" — гукав хто-небудь з гальорки артистці, щоб застерегти її від лиходія. "Закусюй, бо охмелієш!" — чулася знову порада з публіки артисту, що грав на сцені, і таке інше. Втручання в хід вистави хоч і не ображало нікого з її учасників, а проте порушувало потрібну тишу в театральному залі і шкодило художньому сприйманню вистави публікою.