Оскільки п'єса "Бурлака" належить до першотворів письменника, то в ній ще відчувається деяка непевність автора: чи зрозуміє глядач, який тип є отой старшина, свавільник. Тому в п'єсі сам Михайло Михайлович дуже щиро визнає перед самим собою всі ті потайні пружини, які примушують його діяти так, а не інакше. Він сам підкреслює свої лихі прагнення й наміри. Дуже характерні його слова у дії І, яві II, якими він сам себе яскраво характеризує: "Ехе-хе! Діла, діла! Коли то їх покінчаєш. І усе є, благо-дарить бога, а ще мало. Що б то задовольнитися. Отже ні, така вже пелька людська несита. Другу тисячу доклав, а хліб та скот продам, то з баришів закладу третю, і всі гроші громадські треба здати в казначейство, щоб не скушали. Ще щоб не пійматься! Хоч і не показуєш виду, що страшно, а на душі якийсь неспокій раз у раз: ну як начальство довідається, що я на громадські гроші баришую, пропаде багато праці!" І тут же лицемір, святенник звертається до бога, щоб допоміг йому благополучно закінчити злочинні махінації: "Поможи боже!" — просить він, даючи обіцянку більше не зачіпати казенних грошей. Але це ще не все. Він у коротких словах виявляє ще й інше своє пекуче бажання: "А!.. Аж тоді вже буду задоволений, як посватаю Галю. ...Не думав уже й женитися, а от розбагатів, гарної жінки захотілось..."
Отак із самісінького початку п'єси Іван Карпович вважав за необхідне відразу познайомити читача або глядача з характерами своїх персонажів та ясно й виразно накреслити головну лінію сюжету. Так було і в п'єсі "Бурлака", і в п'єсі "Розумний і дурень" та й в усіх інших, які вийшли з-під його пера. Ніколи нічого зайвого в розгортанні подій. А коли йому іноді траплялось намалювати щось таке з життя персонажів, без чого можна було обійтись, то він без жалю викреслював. На жаль, йому доводилось часом викидати дуже характерні слова своїх героїв вже не заради стилю й стислості, а зважаючи на вимоги цензури. Наприклад, у п'єсі "Сто тисяч", чи вірніше "Гроші", Іван Карпович підкреслив одну рису, дуже характерну для селян, з якими йому доводилось зустрічатись, а саме: чим більше був охоплений чоловік жадобою до набуття багатства, тим охочіше він ішов заради наживи на злочини, тим настирливіше прикидався богомольним, молився й навіть силкувався завербувати до себе в помічники самого бога. Ходить до церкви, молиться, ставши навколішки, б'є численні поклони і обіцяє богові нагороду, аби тільки той допоміг йому закінчити благополучно злі діла. Калитка, збираючись придбати фальшиві гроші, щоб на них купити землю Смоквинова, наказує запрягати коні, щоб їхати до церкви, і опріч цього ще й благає бога завершити щасливо своє шахрайське діло. За оцю саме рису Калитки цензура й заборонила п'єсу "Гроші". Довелось її переробляти й викинути багато таких слів і речень, які дуже влучно малювали святенницькі риси більшості тогочасних нових сільських багатіїв.
Я вже згадувала, що п'єсу "Гроші" Іван Карпович надумався писати ще на хуторі "Надія". Закінчив він її у 1889 році.
Малювати головного персонажа п'єси Гарасима Калитку Тобілевичу було з кого. Внаслідок збіднення панів-поміщиків на селі з'явилося в ті часи чимало нових багатіїв,
здебільшого з людей селянської верстви. У себе на селі Іван Карпович бачив таких нових глитаїв та павуків, яким хотів стати і Калитка. Надзвичайно характерний монолог Калитки, в якому письменник зумів з самого початку п'єси, у першій же дії яскраво накреслити його характеристику: "Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу і земельки прибавилось", — каже Калитка і тут же відкриває перед читачами святеє святих своєї душі: "Ох, земелько — божа ти дочечко! 'Як радісно тебе загрібать докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш навколо — усе твоє, ...і все то гроші, гроші... Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося..." Але кругленький шматочок у 200 десятин все ж не задовольняє його загарбницьку душу: "Але що ж це за шматочок! — каже він далі, виявляючи свої безмежні апетити. — Он у Жолудя шматочок — так так! ...А під боком живе панок Смоквинов, мотається і туди й сюди: от-от продасть, або й продадуть землю... Маю п'ять тисяч, а ще треба. ...Прямо як іржа точить мене ця думка! Де їх взять? Де?" Бажання не пропустити землю панка Смоквинова таке пекуче, що Калитка тут же наважується купити сто тисяч фальшивих грошей за п'ять тисяч карбованців. Йому тільки трохи страшно, щоб не "влопатись", кажучи його власними словами.
Отак лаконічно, але дуже ясно й зрозуміло зав'язує Тобілевич-драматург той необхідний вузлик для снування головної інтриги свого твору. Відсилаючи вже готову п’єсу до цензури, Іван Карпович вирішив, що назва "Сто тисяч" буде краще відповідати сюжету п'єси. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхнє значення для селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої п'ять.
Треба сказати, що різні шахраї з міста дуже часто намагались обдурювати отаких Калиток. Це було тоді звичайним явищем. Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові з сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка. Цей випадок був не поодинокий. Таким чином, нічого вигаданого у п'єсі "Сто тисяч" не було. Все в ній було взято з життя, яке вирувало навколо нас.
Щоб краще відтінити тип селянського фінансового хижака, Іван Карпович вивів у тій самій п'єсі образ мрійника Бонавентури, копача й шукача скарбів. Бонавентура хоч і ходить усе своє життя зі щупом, шукаючи в стародавніх степових могилах заховані там скарби, але практичної, корисної для себе мети отими розшуками не переслідує. У нього це — романтика. Душа його прагне чогось кращого, вищого за те, що він бачить навколо себе, і це робить його людиною з зовсім іншого берега, ніж усі оті Окуні та Калитки. Навіщо йому скарби, гроші? Він і сам цього добре не знає. Коли його спитали, що він робитиме, коли знайде силу закопаних грошей, то він відповів: "Поїду в Париж". Чому в Париж? Звичайно не за тим, щоб там пожити весело, як те робили в ті часи багачі-пани, а тому, що зі словом Париж у нього пов'язувалися спогади про боротьбу за право людини на краще життя. З його власних слів видно, що він багато дечого знає про французький волелюбний народ, про його прагнення. "Vive la partie! A bas l’allemagne!" (Хай живе батьківщина! Геть Німеччина!), — каже він. Живучи серед неуцтва, насильства й експлуатації, Бонавентура знає, що десь там далеко, напевно, в Парижі, є інше якесь життя.