Актори насилу вискочили з пожежі в театральних костюмах, а з публіки багато хто загинув. То був неначе судний день, нікого й нічого не можна було врятувати... На місці чудового театру чорніла величезна яма та обгорілі ложі сумно виглядали своїми повикручуваними, обгорілими ребрами.
Тепер ми були зовсім знищені і матеріально і морально, бо ті нещасливі жертви, що загинули під час вистави, робили, здавалось, неможливою всяку дальшу працю. Просиділи ми отак без роботи, здається, з тиждень. Люди голодували, а їхати не було куди і як. Тоді надумалися влаштовувати концерти-вистави у своїх костюмах в залі клубу, щоб зібрати кошти для допомоги погорілим артистам. Концерти проходили успішно, бо трупа мала чудовий хор. Публіки на цих концертах завжди було повно. За ті гроші порятували погорільців та ще купили на базарі перші свитки й кілька пар чобіт — адже ж треба було знову розпочинати діло. Дуже довго ми тоді бідували. Готель "Пальміра", де жили артисти, чув вночі не мало зітхань та жіночого плачу. У мене теж тоді згоріла велика скриня з чудовим українським одягом, а одяг для артиста — це ніби друг, жива людина, що має своє обличчя, свій характер, своє значення і свою історію.
Та все минає на світі, і це лихо згодом минуло. Настали кращі часи. Все недобре забулось, неначе повите серпанком забуття.
РОБОТА ПИСЬМЕННИКА
Віддаючи багато сил і уваги праці в театрі, Іван Карпович увесь час не забував і про свої обов'язки письменника, тим більше, що для поширення репертуару потрібні були все нові й нові п'єси. Іван Карпович став, так би мовити, драматургом свого театрального колективу. Того вимагало саме театральне діло, біля керма якого йому довелось стояти протягом багатьох років поруч із братом П. К. Саксаганський. Усі п'єси, які тільки дозволяла цензура, ішли в нашому театрі: "Безталанна", "Розумний і дурень", "Бондарівна", "Наймичка", "Мартин Боруля" (написані в Новочеркаську).
Не так пощастило п'єсі Івана Карповича "Чабан" (пізніша назва "Бурлака"). Пригадуючи те, як розгорталась поволі його письменницька діяльність, я мушу сказати, що це був перший твір письменника, якому він сам надавав серйозного значення. Написав він ту п'єсу вже тоді, коли світогляд його був цілком сформований і коли на оточуюче життя він дивився тверезими очима. Його метою було — викрити одну з болячок в житті села і тим допомогти оздоровити атмосферу, яка почала ставати з кожним роком все більш задушливою для селян. Як уже згадувалось, то було ще в 1883 році, коли Іван Карпович служив секретарем поліції і не думав про збагачення українського репертуару. Писав він тоді, бо не міг мовчати, не знаючи, певно, й сам, як і коли він зможе використати свій викривальний твір. Заборона цензури його не здивувала, але загострила в ньому бажання показати той твір широкому колу читачів. Тому він і послав його до Галичини на конкурс. Дуже тішився Іван Карпович, коли ту п'єсу було надруковано і вона одержала схвальні відзиви в пресі. Особливо радів він з похвал Івана Франка.
Іван Карпович дуже поважав цього діяча і письменника і був надзвичайно радий дізнатися, що його син Юрій, поїхавши до Львова, щоб здобути вищу освіту, оселився в родині Франка. Кожного разу, коли Юрій повертався додому влітку, Іван Карпович подовгу розпитував у нього про життя письменника, про умови його праці й творчі задуми. Розмови про діяльність Івана Франка надавали більшої бадьорості до праці і Іванові Тобілевичу. Він знав, що не він один думає про долю селянина. Є на українській ниві високого розуму енергійні орачі й ковалі народного щастя.
1897 року доля таки усміхнулася нашому творчому акторському колективові: "Южно-русское товарищество печатного дела" надрукувало своїм коштом перший том творів Івана Тобілевича. Панас Карпович запропонував Іванові попробувати щастя з "Бурлакою", як тоді вже звалася п'єса "Чабан". Адже ж її вже було надруковано. Саксаганський послав до цензури книжку, і на наше щастя її в цілому було ухвалено до показу на сцені. Того ж року цензура дозволила і п'єси "Чумаки" (від 14 червня за № 253) та "Лиху іскру" (13 вересня). Аж три п'єси відразу! Такого успіху ми, звичайно, не сподівалися. Всі наші актори теж раділи разом з нами.
Перш за все поставили на сцені п'єсу "Бурлака", яка мала величезний успіх у публіки, але разом з тим привернула до себе увагу адміністрації. Після першої ж вистави, яка відбулась у м. Кременчуку, поліція наказала показати їй цензурований примірник п'єси. Саксаганський показав їм збірку п'єс Івана Карповича, дозволених цензурою, серед яких була й п'єса "Бурлака". Така сама історія повторювалась у кожному місті, де ми грали наші спектаклі.
Жандармському управлінню ця п'єса здавалась дуже небезпечною у політичному відношенні. Адже ж вона правдиво і яскраво малювала безправне становище селянської бідноти. Маючи на увазі нещадність цензорів, Іван Карпович, на наше щастя, не надав у цій п'єсі вирішального голосу самому народові, а то обов'язково заборонили б її ще раз. Голос самого народу був би прийнятий за бунт проти адміністрації. З обережності Іван Карпович закінчив п'єсу тим, що приїхав якийсь великий начальник, опечатав волость і викликав до себе старшину. Такий фінал був подібний до приїзду справжнього ревізора в п'єсі Гоголя "Ревізор". Оте невідоме начальство, яке з'явилось, щоб покарати лиходія старшину, допомогло розв'язати трудне становище й письменникові. Написати правду було неможливо, адже ж ніяке начальство в ті часи нічим не рятувало селян. Селяни ж, доведені до краю, частенько розправлялись зі своїми насильниками самі.
П'єса "Бурлака" була цінним вкладом до репертуару нашої трупи. Не дивлячись на те, що багато з наміченого автором мусило потерпіти від примусової заміни, Іван Карпович любив цю п'єсу і вважав, що вона зміцнила ідейний фронт наших вистав. Саксаганський виконував роль Бурлаки, а сам автор грав старшину. Він грав його настільки реально і правдиво, що тип старшини Михайла Михайловича викликав обурення не тільки серед публіки, яка дивилась спектакль, а й у мене, хоч я вже звикла бачити майстерну гру і вже не забувала, що переді мною діє на сцені актор, та ще й в особі такої знайомої мені, близької людини.