Тим часом, поки молодь гопцювалася і пурхала, один старий дід у плащ-палатці наопаш цюкнув дзьобом у землю і, труснув— ши головою, мовби сказав: "То що ж, товариство, будь ласка, сідайте, пригощайтеся". л
"А чого ж, це таке діло,— відповіла йому тітка-горобчиха у куцій шубці, товстенька, моторна і зграбна,— пригощатися, то пригощатися!"
4 Ах, який це був веселий обід! Тут їли і пили. Тут було сміху і жартів. Ота тітка-горобчиха все мостилася біля цибатого го— робця, і як тільки він простягав дзьоба до ласого шматочка, вона все те моторненько клала собі в рота і, підперши щоку до— лонею, казала журливо своїй сусідці: "То ото я й кажу: при— йшов загин на гороб'ячі душі. Чи ж пам'ятає хто з дідів-прадідів такі холоди, як тепер? Вже ж і морози! Аж тріщить, аж скалки сипляться! Яка не тепла схріха у мого господаря, а як не по— пустять морози, то не знаю, що й буде з нашими грішними душа— ми!"
Цибатий горобець облизувався і зазирав сусідці в обличчя, не тямлячи, ЧЙ вона забудькувата чи жартує.
Я милувався нпмп до кінця їхнього обіду і коли вони знялись спочивати, вирішив невблаганно і твердо ближче познайомитись з цим цікавим товариством.
У мами було решето з багатою і славною біографією. Що б ми робшш голи б у нас не було цього решета? Ну як без решега ми могли б пасіяти борошна? А куди садять квочок, коли настає час виводити курчат? А де ці курчата кубляться і пищать, народившись? А чим манять конюхи коня, коли він зірветься і гайне в степ чи на луки? Решетом. Навіть воду носять у решеті, от як Івап-дурпик у казках.
Але тепер це решето знадобилося мені зовсім у іншій справі.
Я взяв його в коморі, насипав у нього трохи одвійків, змайстрував гарненький кілочок, одмотав з клубка метрів з десять шнура і вийшов' з усім цим у двір.
Тут я висипав на землю одвійки, поставив над ними під кутом в сорок п'ять градусів наше чесне добряче решето, підпер його кілочком, а до кілочка прив'язав кінець шпура. З другим кінцем я пішов у повітку, сховавшися там під діжками. Коли б тільки горобці сіли під решето, я б швиденько сіпнув за шворку, шворка вибила б з-під решета кілочок, і горобці опинилися б у полоні.
Але, крім горобців, був у дворі у нас ще півень. Налагоджуючи решето, я бачив, що він гуляє аж під типом, чув, як він сокотав своє "Ко-о!" і був певен, що залишиться він там до вечора.
Та я помилився. Наш півепь був особливий півепь. Де пахло ■їстівним, його по треба було туди кликати: віп ішов сам. Крики "киш-киш" на нього впливали все одно, як на стіну горох.
Боявся тільки тата ї мами Що ж до мепе, то зо мною вій рахувався тільки тоді, коли я в руках трпмав міцпу палицю.
Він навіть раз якось — спробував стати до одвертого бою зі мною; і якщо мій ніс тоді уцілів, то це сталося лише завдяки моїй спритності, винахідливості: я впав на землю і закричав скільки сили: "Ой, мамо, чого півень б ється?"
Отже, тільки я зашермотів зерпом по землі, як він враз підвів голову і поволі поплив у мій бік. Дві сніжки, пущені мною, змусили його зупинитись. Та тільки я зник у повітці, як віп миттю наблизився до решета.
Поки це діялося, горобці сиділи на стрісі і реготалися. Як вопп реготалися! На весь двір.
Я схаменувся, одкинув третю сніжку і сказав: "Ну от, самі бачите, що через цього клятого півпя нічого fie можна вдіяти. Будь ласка, не звертайте на нього уваги і прошу вас — до решета".
Даремні слова! Зареготавшися ще дужче, горобці спурхнули і веселим табунцем помчалися в білий світ.
Заходи мої цього дня пішли па марне. Ніч я спав неспокійно, і другого дня, ледве розвпдпілося, я вже був у дворі. Клятий півень з своїм почтом сидів ще па сідалі. Я підпер кілком курник, налагодив решето і сховався у повітку. За двадцять хвилин під ним сидів вже увесь вчорашній табунець.
Тоді я смикнув шворку, решето впало, накривши все товариство. І за мить в моїх руках побивався уже горобець.
Він був пелехатий, ситий, важкий, з повним волом, з коротким товстим сильним дзьобом і цупкими ногаііи. Я впізнав його. Це був той дідок, що ходив наопаш у плащ-палатці і так доладно умів говорити з громадою.
Я підніс його до лиця і дмухнув на нього
Він витяг шию і дзьобнув мене у нижню губу. Це мені сподобалося, і я змусив його дзьобнути мене ще й у верхню губу, в ніс і в щоку.
Побавившись, я всунув його в лівий рукав вище ліктя і став вибирати з-під решета всіх іпптих горобців, що потрапили у пастку. Ховав л їх у рукави. Вони там вовтузилися, дряпали мене крізь сорочку піжкамп, а я йшов, дослухався до них, і на світі не було людини, щасливішої за мепе.
У хаті, крім Галі, нікого не було, і я зверпувся до неї:
— Слухай, Галю. От ти сидиш на печі і до гробу не взнаєш, що у мене тут у рукавах.
Галя спустила ноги з печі4і ласкаво спитала:
— А що там, Іване, скажи.
— Не скажу,— відповів я,— нізащо не скажу, і ніколи, і ніколи в світі.
— Тоді вона скривила губн:
, — А не скажеш — зареву, як теля. Мама подумає, що ти мене лупцюєш, і віддубасить тебе. ,
Кажучи це, вона почала своє дуже голосне відоме й переві-доме: "Е-е-е!"
— Цить, дурна,— сказав я.— Ось дивися сюди.
Галя сплигнула з печі на лежанку, а я застромив праву руку у лівий рукав і потім витяг її.
— Що це? — скрикнула Галя і, не ждучи відповіді, залемент тувала на всю хату, затанцювала, заплигала.— Та це ж горобець! Та який маленький! Та який гарний! — і закінчила зовсім несподівано: — Дай і я трохи подержу!
Я не був ні скупий, ні жорстокий. Я простяг горобчика, і він опинився у Галі в руках. Роздивившись, вона спитала мене:
— Скажи, а він у хаті може літати?
— Побачимо. Ану, випусти!
Галя розтисла долоню, горобець пурхнув і сів зверху на буфет.
За першим горобцем ми випустили другого, третього, одним словом, усіх.
Я знав, що горобці по-людському не тямлять, отож замість розмови з ними набрав з печі жменю проса і посипав на стіл. Сипав я його згори, високо піднявши рукуі щоб бул,о чути, як окремі зернятка б'ються об вербові дошки нашого столу.
Потім я підсів до Галі на лежанку, і ми почали дивитися, що з того вийде. Горобці, що смирно сиділи вряд на буфеті, сипнули до столу, інколи насторожено позираючи у мій бік. Вони жваво клопоталися на столі і вчинили такий базар, що для нас з Галею не потрібні були ні кіно, ні театр: Все було у нас в хаті. Якийсь молодий горобець, хвалько й нахаба, побачивши поважну тітусю, що клопоталася біля купки зерна, вдався до зовсім нечемного, хуліганського діла. Ця тітка, видно, була велика чепуруха. Товстенька, огрядненька, вона пишалася своїм чубчиком. Це був найкращий чубчик на цілу громаду, але одна пір'їнка була виняткова. Вона довша за всі і була не сіра, яік у всіх горобчих, а ясно-коричнева з ніжно-білими підпушни-ками.