Він вибухнув глумливим сміхом і притулив ліве вухо до подушки на знак того, що не хоче далі розмовляти.
Ми з Мод пішли працювати, пригнічені страшною долею, що спостигла Вовка Ларсена. Яка страшна була його доля, ми ще мали переконатись пізніше. То була немов жахлива відплата за все, що він накоїв у житті. Думки наші були поважні й урочисті, і розмовляли ми трохи не пошепки.
— Можна б уже й зняти нáручні,— сказав він увечері, коли ми стояли біля нього й радилися, що з ним робити надалі.— Це зайве. Я вже паралітик. Тепер лишень пролежнів чекати.
Усміх спотворив йому обличчя, і Мод, ужахнувшись, відвернулася.
— А чи знаєте ви, що ваш усміх потворний? — спитав я Ларсена, бо знав, що їй доведеться доглядати його, і хотів по змозі вберегти її від цього неприємного видовища.
— Тоді я більше не всміхатимусь,—сказав він спокійно.—Я й сам думав, що в мене щось не так з обличчям. Весь день я відчуваю, що моя права щока мовби мертва. Воно вже від трьох днів давалося взнаки ― то права рука на часину замліє, то нога... Отож, кажете, в мене потворний усміх? — додав він перегодом.— Тоді вважайте, що віднині я всміхатимусь внутрішньо, в душі, коли вам завгодно, в душі! Вважайте, що я й зараз усміхаюся.
І кілька хвилин він лежав спокійно, тішачись своєю химерною вигадкою.
Як людина, він не змінився. Це був той самісінький невгамовний, страшний Вовк Ларсен, ув’язнений у своєму власному тілі, колись такому прекрасному й непереможному. Тепер воно обснувало його мертвими путами, замкнуло душу в темряві й мовчанні, відгородило його від світу, що був для нього ареною бурхливої діяльності. Уже не міг він відмінювати дієслово "робити" у всіх часах і способах. "Бути" — оце й усе, що йому лишилося,— бути, існувати без руху, що за його визначенням означало смерть; хотіти, але не виконувати; думати, мислити й духом бути живому, як і раніше, але тілом бути мертвому.
Нáручні хоч я з нього й зняв, проте ми ніяк не могли звикнути до його нового стану, примусити себе не боятись. У нашій уяві він був людиною, здатною на що завгодно. Ми не знали, чого можна сподіватися від нього далі, яких страхіть він накоїть, коли раптом переможе неміч свого тіла. Ми стільки від нього натерпілися, що вже не могли збутися страху; ми бралися за роботу, але на серці в нас було неспокійно.
Я спромігся подолати ті труднощі, що їх завдали мені мої занизькі "ножиці". Зробивши нові хват-талі, я перетяг основу фок-щогли через планшир і спустив її на палубу. Потім за допомогою тих-таки "ножиць" я підняв на судно грота-гік. Він був сорок футів завдовжки — цілком досить, щоб на ньому підняти й поставити щоглу. Почепивши на "ножиці" ще одні талі, я доставив ними гік майже прямовисно. Щоб нижній кінець гіка не ковзав по палубі, я прибив з усіх боків грубі планки. До вершка я приладнав одношківний блок своїх перших талів. Таким чином, узявши їхній ходовий кінець на брашпиль, я міг віднімати й опускати вершок гіка скільки треба; нижній кінець його лишався на місці, а розчали не давали йому падати на боки. До цього вершка я почепив ще одні талі, і коли вся споруда була готова, мене просто вразили ті можливості, що вона нам відкривала.
Звичайно, на всю цю роботу я витратив ще два дні, і тільки вранці третього дня підняв фок-щоглу над палубою та заходився затісувати чотирикутником її нижній кінець, відповідно до форми степса. От тесля з мене вийшов таки нікудишній. Я пиляв, тесав і довбав міцне дерево, аж воно набуло такого вигляду, ніби його обгриз якийсь велетенський пацюк. Але свого я досяг — щогла вже могла стати в степс.
— Діло буде, а їй-бо, що буде! — вигукнув я.
— Ви знаєте, як доктор Джордан вивіряє істину? — спитала Мод.
Я похитав головою й перестав на часину витягати тріски, що нападали мені за комір.
— Він ставить питання: чи буде з неї діло? Чи можемо звірити на неї своє життя?
— Здається, він ваш улюбленець,— сказав я.
— Коли я зруйнувала свій старий пантеон, повикидавши звідти Наполеона, Цезаря та все їхнє поріддя, я спорудила собі новий пантеон,— відповіла вона поважно.— І першим я помістила в ньому доктора Джордана.
— Сучасного б то героя!
— І тим більш великого,— сказала вона.— Хіба можуть герої давнього світу рівнятися з сучасними?
Я кивнув головою. Ми з нею мали так багато спільного, що часто нам не було жодної потреби сперечатись. Принаймні наші погляди на життя були дуже схожі.
— Як на двох критиків, ми навдивовижу добре ладнаємо,— засміявся я.
— А як на корабельного майстра та підмайстра хіба ні? — засміялася вона у відповідь.
Але за важкою працею ми не часто сміялися в ті дні, та ще й жахливе становище Вовка Ларсена, живущого трупа, гнітило нас.
Його розбив ще один напад хвороби. Він утратив чи, вірніше, втрачав голос. Він міг говорити лиш часами. То він говорив як звичайно, тільки повільніш і важче, а то враз — іноді серед речення — мова йому уривалась, і тоді ми мусили довгі години чекати, поки зв’язок відновиться. Він скаржився, що в нього прикро болить голова. На випадок остаточної втрати мови, він запропонував нам особливий спосіб зв’язку: стисне руку один раз — значить, "так", двічі — "ні". Добре, що ми умовилися з ним щодо такого спілкування, бо того ж вечора він зовсім перестав говорити. Відтоді він відповідав на наші запитання стиском руки, а коли хотів щось сказати, то досить виразно писав ті слова лівою рукою на аркуші паперу.
Надходила люта зима. За штормом налітав шторм — зі снігом, хвищею, холодним дощем. Котики подалися в свою далеку мандрівку на південь, і ліжбисько спорожніло. Я працював, не знаючи відпочинку. Незважаючи на негоду та вітер, що заважав мені найдужче, я цілі дні, з раннього ранку до пізнього вечора, не сходив з палуби, і робота помітно посувалася вперед.
Перша спроба поставити "ножиці", коли мені довелось дертися на них та прив’язувати розчали, стала мені за добру науку, і цього разу я заздалегідь приладнав до вершка фок-щогли снасті: штаги, гафель-гардель і дирик-фал. Як звичайно, я потратив на цю роботу набагато більше, ніж передбачав,— цілих два дні. А скільки ще лишалось роботи! Вітрила, наприклад, треба було робити зовсім наново.