Я підтяг весла і нахилився над буксирною кодолою. Але Мод схопила мене за руку.
— Що ви збираєтеся робити? — запитала вона стривожено.
— Покинути пліт,— відповів я, відв’язуючи кодолу.
Її пальці стиснули мою руку.
— Не треба, прошу вас! — вигукнула вона.
— Нічого не вийде,— відказав я.— Вже ж ніч, а вітер відносить нас від берега.
— Але ж подумайте, Гамфрі! Якщо ми не зможемо вибратися звідси на "Привиді", ми ризикуємо залишитись на острові хтозна-поки — може, й довіку. Якщо його не відкрито за всі ці роки, то, може, його й ніколи не відкриють.
— Ви забули про ту шлюпку, що ми знайшли на узбережжі, — нагадав я їй.
— Це промислова шлюпка,— відповіла вона,— і ви добре знаєте, що якби ті люди врятувались, то вони вернулися б назад, аби розбагатіти на цих ліжбиськах. Тож ясно, що вони загинули.
Я мовчав у нерішучості.
― Крім того,— додала вона, затинаючись,— це ж ви надумали направити "Привида", і я хочу, щоб ви довели діло до кінця.
Тепер мені було легше стояти на своєму. Коли вже вона звернула на лестощі, я мусив перечити їй навіть із великодушності.
― Краще жити хтозна-поки на острові, ніж загинути в шлюпці цю ніч, або завтра, або ще через день. Ми не готувались до плавби по морю. У нас немає ні харчів, ні води, ні укривал — нічогісінько. Та ви ж не доживете й до ранку без укривал. Я ж знаю, скільки в вас сили. Ви навіть зараз тремтите.
— Це нерви,— відповіла вона.— Я боюся, що ви не послухаєтесь мене й відв’яжете пліт... О, будь ласка, прошу вас, Гамфрі, не треба! — палко вигукнула вона за хвилину.
Вона таки знала, яку силу мають ці слова наді мною, і вони вирішили все. Ми протремтіли з холоду всю ніч. Уривками я засинав, але холод знов будив мене. Як могла те витримати Мод, я не годен зрозуміти. Я був занадто стомлений, щоб розмахувати руками і в такий спосіб грітись, однак ще знаходив силу час від часу розтирати Мод руки та ноги, розганяючи таким чином кров. І все ж вона прохала мене не відв’язувати плота. Над ранок її від холоду схопили корчі; я взявся її розтирати, корчі минули, але вона зовсім задубіла. Я злякався. Посадивши її за весла, я примусив її гребти, хоч вона була така квола, що з кожним замахом весла я боявся, щоб вона не зомліла.
Почало світати, і в ранішній напівсутіні ми довго шукали очима наш острів. Нарешті він показався на крайобрії, маленька чорна смужечка миль за п’ятнадцять від нас. Оглядаючи море в бінокль, я побачив удалині на південному заході темне пасемко на воді, що помітно ширшало.
— Ходовий вітер! — скрикнув я, сам не пізнавши свого захриплого голосу.
Мод хотіла щось відповісти, та не здолала вимовити й слова. Губи їй посиніли, очі позападали, але як мужньо ті карі очі дивилися на мене! Як жалісно — і все ж мужньо!
Знов я почав розтирати їй руки та піднімати й опускати їх, аж поки вона сама змогла рухати ними. Тоді я примусив її встати й трохи походити вперед і назад між банкою та кормою, хоч вона сама й на ногах би не встояла, якби я не підтримував її. Врешті я звелів їй ще й пострибати трохи на місці.
— Яка ж бо ви відважна жінка,— сказав я, коли побачив, що життя знову заграло на її обличчі.— Чи ви знали, що ви така відважна?
— Ні, я ніколи не була відважна, поки не спізналася з вами,—відповіла вона.— Це ви мене зробили такою.
— Ну, й я не був такий, поки не знав вас.
Вона кинула на мене швидкий погляд, і знов я побачив в очах у неї той самий тремтливий вогник і щось навіть більше. Але це на одну лиш мить. Тоді Мод усміхнулася. — Та ні, в вас просто так склалося...— сказала вона. Проте я знав, що це не так, і мені було цікаво, чи й сама вона те розуміє.
Набіг вітер, ходовий і свіжий, і скоро шлюпка вже перевалювалася з хвилі на хвилю, простуючи до острова. Аж пополудні, десь о пів на четверту, поминули ми південно-західний мис. Ми не тільки зголодніли, нас мучила ще й спрага. Губи в нас пересохли й порепалися, марно ми облизували їх. А вітер помалу почав стихати. Поки споночіло, настав штиль, і мені знову довелося взятись за весла. Але я був такий слабосилий, що ми ледве-ледве посувалися вперед. Лиш о другій годині ночі шлюпка тицьнулась у берег нашої внутрішньої бухточки. Заточившись, вибравсь я на землю, щоб прив’язати шлюпку. Мод не могла встояти на ногах, а я не мав сили понести її.
Я впав поряд неї на пісок, а коли відсапався, взяв її під пахви й доволік берегом до хатини.
Наступного дня ми не працювали. Ми спали до третьої години, принаймні я, бо, прокинувшись, я побачив, що Мод уже варить обід. Диво дивне, як швидко вернулась до неї сила. У цьому лілейно-тендітному тілі була незвичайна витривалість. Вона чіпко трималася за життя, дарма що здавалась така квола.
— Ви ж знаєте, я вирядилась у подорож до Японії, щоб поправити здоров’я,— сказала вона, коли ми після обіду спочивали біля багаття.— Я зроду не була дуже здорова. Лікарі нарадили мені подорож по морю, і я вибрала найдальшу.
— Не знали ви, що вибирали! — засміявся я.
— Зате я зараз не та, що була! Я набралася досвіду, здоров’я зміцніло,— відповіла вона.— Та й узагалі я на краще, мабуть, змінилася. Принаймні куди більше розумітимусь на житті.
Короткий день уже меркнув. Ми завели розмову про нез’ясовну сліпоту Вовка Ларсена. Кепські, видно, були його справи, коли вже він заявив, що хоче залишитись і померти на цьому острові. Коли він, дужий чоловік, що так любив життя, змирився з думкою про смерть, значить ішлося про щось більше, аніж сама сліпота. Ще ж отой жахливий головний біль! Ми вирішили, що в нього якась хвороба мозку, і під час її нападів він так мучиться, що нам годі те й уявити.
Що довше ми розмовляли про Ларсенову хворобу, то дужче, бачив я, Мод йому співчувала, але так зворушливо, так по-жіночому, що я любив її за те ще більше. В її співчутті не було ніякої фальшивої сентиментальності. Вона погоджувалася, що нам треба ставитись до нього якнайтвердіше, коли ми хочемо вибратися звідси. Тільки її жахала думка, що мені, може, доведеться відібрати йому життя, аби врятувати своє власне, чи то "наше власне", як сказала вона сама.
Вранці ми поснідали й узялися до роботи, щойно розвидніло. У передньому трюмі я знайшов верп і з превеликою натугою витяг його на палубу та спустив у шлюпку. Склавши на кормі довгу линву в кільця, я відплив далеченько в бухточку й кинув верп у воду. Вітру не було, приплив стояв високо, і шхуна була на плаву. Віддавши швартови, я з усієї сили почав підтягувати шхуну до якоря руками, бо брашпиля ж було поламано. Шхуна підійшла до самого верпа, але він був замалий, щоб утримати судно на місці навіть при легкому вітрі, і тому я кинув велику кітву з правого борту, попустивши чимбільше ланцюг. А пополудні заходився коло брашпиля.