— Мод! — гукнув я.— Мод!
Вона обернула голову й теж побачила землю.
— Та невже це Аляска? — скрикнула вона.
— На жаль, ні,— відказав я і спитав:— Ви вмієте плавати?
Вона похитала головою.
— І я не вмію,— сказав я.— Тоді нам доведеться добиратись до берега не плавцем, а знайти якийсь прохід між побережними скелями, щоб завести туди шлюпку. Тільки негайно і напевно.
Я говорив бадьоро, хоч сам був далеко не спокійний, і Мод те помітила. Вона пильно подивилась на мене й промовила:
— Я ще не подякувала вам за все, що ви зробили для мене, але...
Вона завагалася, ніби підшукуючи найкращі слова, щоб висловити свою вдячність.
— Ну? — сказав я різко, бо мені не дуже сподобалося, що вона надумала мені дякувати.
— Та допоможіть же мені! — засміялася вона.
— Віддати борг вдячності перед смертю? Ні. Ми ще не збираємось умирати. Ми маємо висісти на цьому острові і ще до вечора знайти захисток для себе.
Я говорив рішучим тоном, дарма що сам не вірив у свої слова. Та не страх спонукав мене брехати. Страху я не відчував, хоч був певен, що нам ніяк не втекти від смерті в кипучих бурунах серед скель, які швидко на нас насувалися. Шкода було й гадки підняти вітрило й відійти від берега: вітер відразу перекинув би шлюпку, і хвилі залили б її в одну мить; а крім того, вітрило разом із щоглою й запасними веслами бовталися серед хвиль попереду нас.
Отож, кажу, я не боявся своєї власної смерті, що чигала на мене десь там за кілька сот ярдів, але мене жахала думка, що Мод має вмерти. В моїй клятій уяві вже постало її знівечене тіло, що б’ється об скелі, і це було занадто жахливо. Я намагався думати, що ми врятуємось, що нам пощастить висісти на берег, і тому казав не те, у віщо вірив, а те, у віщо хотілося вірити.
Я вжахнувся цього видовища моторошної смерті, і на мить у мене в голові майнула дика думка: порвати Мод в обійми і стрибнути з нею через борт. Потім я наваживсь чекати до останку і тільки тоді, як уже не буде жодної надії, вхопити її в обійми, сказати їй про своє кохання і кинутись разом з нею у вир смерті.
Ми несвідомо присунулися ближче одне до одного. Її рука в рукавиці знайшла мою руку, і так, без слів, чекали ми свого кінця. Ми були недалеко від смуги прибою біля скелястого виступу берега, і я напружено вдивлявся вперед: а може, якась випадкова течія або сильна хвиля підхопить і пронесе нас повз буруни.
— Ми проскочимо! — сказав я вдавано бадьоро, однак не ввів тим в оману ні себе, ні її.
— Біс його батькові, ми таки проскочимо! — крикнув я ще за п’ять хвилин.
З того хвилювання я, бачте, аж залаявсь — трохи чи не вперше зроду.
— Перепрошую,— сказав я.
— Отепер ви переконали мене,— відповіла вона, ледве всміхнувшись.— Тепер і я вірю, що проскочимо.
Вдалині за мисом здіймався високий берег, і надбережна смуга утворювала глибоку бухту. Нараз ми почули якийсь невпинний приглушений ревіт. Він схожий був на далекий протяглий грім і долітав до нас проти вітру, перекриваючи гуркіт прибою і завивання бурі. Ми обійшли мис, і перед нами відкрилася вся бухта,— білий, вигнутий півмісяцем, піщаний берег, на який накочувалися буруни прибою. Берег укривали міріади котиків. Це від них ішов такий страшний ревіт.
— Ліжбисько! — скрикнув я.— Тепер ми справді вря-товані. Тут повинні бути люди й вартові судна, щоб захищати звіра від мисливців. Можливо, десь тут на березі є навіть пост.
Та, придивившись краще до бурунів, що набігали на берег, я сказав:
— Кепсько, та все ж краще, як було. А якщо боги будуть ласкаві до нас, то ми, обійшовши цей другий мис, підпливемо до цілком захищеного берега, де зможемо висісти, і ніг не замочивши.
І боги таки зглянулися. Південно-західний вітер підганяв шлюпку, і ми, трохи не налетівши на скелю, обігнули другий мис і майже на одній лінії з цими двома побачили третій. Але яка ж нам відкрилася бухта! Вона врізалася далеко в берег, і приплив, що саме починавсь, підхопив нас і поніс у бухту. Тут море було спокійне, хвилі хоч і чималі, та не круті; я витяг плавучу кітву й почав гребти. Від мису берегова лінія завертала на південний захід, і в бухті ми побачили ще другу бухточку — добре захищену природну гавань. Вода там була спокійна, як у ставку, і тільки зрідка водяна поверхня трошки рябіла, коли сюди через грізний мур скель, що тягся понад берегом футів за сто від води, долітали слабенькі подуви вітру — відгомін шторму.
Тут котиків не було зовсім. Кіль шлюпки врізався в гальку. Я вистрибнув і простяг руку Мод. За мить і вона стояла біля мене. Та коли я відпустив її, вона знову схопилася за мою руку. Я теж захитався й трохи не впав на пісок. То була інерція: нас так довго гойдало на хвилях, що тепер ми не могли встояти на твердому грунті. Ми чекали, що грунт у нас під ногами теж має підніматись і влягати і що скелястий мур почне нахилятись туди й сюди, немов борт корабля. За звичкою, ми несамохіть силкувались урівноважити ті рухи, що їх насправді не було, і таким чином самі втрачали рівновагу.
— Ні, я мушу сісти,— сказала Мод, нервово засміявшись, і, наче п’яна, відразу ж сіла на пісок.
Я підтяг вище нашого човна і сів поруч неї. Так ми висадилися на наш "Острів Зусиль" — двоє людей, що, пробувши стільки на морі, почувалися тепер хворими на "земну хворобу", як ото люди в морі хворіють на морську.
РОЗДІЛ XXIX
— От дурень! — голосно вигукнув я спересердя.
Я допіру розвантажив шлюпку і переніс усе, що було в ній, вище на берег, туди, де я вирішив розташуватись. На березі був плавник, хоч і небагато, і коли я глянув на бляшанку кави, взяту з комори на "Привиді", мені спало на думку розпалити багаття.
— Ну й ідіотище! — не вгавав я.
— Що ви, що ви! — промовила Мод лагідно-докірливо, а тоді поцікавилась, чому саме я дурень і ідіотище.
— Нема ж бо сірників! — простогнав я.— Я не взяв жодного сірника. І тепер у нас не буде ні гарячої кави, ні юшки, ні чаю, нічогісінько.
— А хіба... Робінзон Крузо не тер паличку об паличку? — протягло сказала вона.
— Знаєте, я досить начитався розповідей людей, що самі зазнавали корабельних аварій. І всі вони марно пробували здобути вогонь у такий спосіб,— відказав я.— Пригадую Вінтерса, газетного репортера, що побував на Алясці й у Сибіру. Раз якось у клубі він розповідав нам, як намагався добути вогню за допомогою двох цурпалків. Виглядало воно дуже кумедно. Оповідач він був незрівнянний, але це була історія невдачі. Пригадую, наприкінці він сказав, блиснувши своїми чорними очима: "Панове, в полінезійців воно виходить, виходить і в малайців, але даю вам слово честі, що білий цього не втне".