— Чи згодні ви довіритись мені й вирушити в мандрівку за шістсот миль? — спитав я.
— Ви маєте на увазі...— почала Мод, і я зрозумів, що вона розгадала мій план.
— Так, саме це,— мовив я.— Нам лишається тільки вирушити в море на вітрильній шлюпці.
— Тобто — мені? Бо вам тут, як і досі, ніщо не загрожує.
— Ні, це єдиний порятунок для нас обох,— сказав я твердо.— Будь ласка, негайно вдягніться якнайтепліш і зберіть у клунок усе, що ви хочете з собою взяти. І поспішіться,— додав я, коли вона попрямувала до своєї каюти.
Комора була внизу, якраз під кают-компанією. Я взяв свічку, відкрив люк у підлозі, зіскочив униз і почав відбирати з суднових запасів найнеобхідніше, головним чином консерви. А потім став передавати все те в руки Мод, що стояла нагорі.
Ми працювали мовчки. Я захопив також укривала, рукавиці, цератяні роби, зюйдвестки... Справа була неабияка — на відкритій шлюпці довіритись бурхливому океанові, і нам треба було якомога краще запевнити себе від холоду й вологи.
Працюючи гарячково, ми винесли всю нашу здобич на палубу і склали її біля одної з шлюпок на шкафуті. Мод, не надто дужа, скоро зовсім знесилилась і сіла на приступці юта. Але й це не допомагало їй, і вона лягла горілиць, розкинувши руки, щоб усе тіло могло відпочити. Я пригадав, що так частенько відпочивала моя сестра, а тому знав, що втома у неї швидко минеться. Потрібна була також зброя, і я спустився до каюти Вовка Ларсена забрати його карабіна й дробовика. Я заговорив до нього, але він не озвався й словом, хоч голова його все качалась по подушці і він не спав.
— Прощай, Люцифере! — прошепотів я сам собі, потихеньку причинивши двері.
Далі треба було ще запастися набоями — справа неважка, хоч мені довелося спуститись по них у мисливський кубрик. Скриньки з набоями, що вони брали з собою на шлюпки, вирушаючи па полювання, лежали в них там. Звідти, просто з-перед носа в п’яних, галасливих мисливців, я виніс дві скриньки.
Далі — спустити шлюпку. Але це не так просто зробити одній людині. Попустивши найтови, я наліг спершу на передні талі, тоді на задні, перевалив шлюпку за борт, а потім попускав і ті й другі талі, аж поки вона повисла над самою водою біля борту. Я впевнився, що на ній є все необхідне — вітрило, весла й кочети. Треба було ще запастися питною водою, і я позабирав анкерки геть з усіх шлюпок. На шхуні тепер мали дев’ять шлюпок, отже, нам повинно б вистачити води й на пиття, і за баласт. Я стільки всього набрався, що навіть побоювавсь, чи не перевантажив шлюпку.
Коли Мод почала передавати мені в шлюпку припаси, з кубрика на палубу вийшов якийсь матрос. Він постояв па навітрянім борті (ми спускали шлюпку з завітряного боку), потім поплентався на шкафут і ще трохи постояв спиною до нас. Я причаївся на дні шлюпки; серце моє шалено калатало. Мод лежала зовсім нерухомо, простягшись у тіні фальшборту. Але матрос так і не обернувся в наш бік. Він тільки підняв руки над головою, потягся, голосно позіхнувши, й пішов назад на бак.
За кілька хвилин я закінчив вантажити шлюпку й спустив її на воду. Коли я помагав Мод перелізти через планшир, вона на мить притулилась до мене, і я насилу стримався, щоб не скрикнути: "Моя кохана! Кохана!" "Оце ти, Гамфрі Ван-Вейдене, й закохався нарешті!" — подумав я. Її пальці переплелися з моїми, і я, тримаючись однією рукою за планшир, а другою підтримуючи Мод, обережно спустив її в шлюпку. Я пишався своєю силою ту мить. Цієї сили я не мав іще кілька місяців тому, коли, попрощавшись із Чарлі Ферасетом, відплив у Сан-Франциско на нещасливому "Мартінесі".
Коли вона ногами торкнулася шлюпки, що була вже на воді, я випустив її руку. Тоді відчепив талі й стрибнув у шлюпку. Мені зроду не доводилося гребти, однак я вклав у кочети весла і на превелику силу відвів шлюпку від "Привида". Потому я почав піднімати вітрило. Я не раз бачив, як ставлять його матроси й мисливці, але для мене це була перша спроба. На те, що забирало в них зо дві хвилини, я витратив не менш як двадцять; та кінець кінцем я домігся свого і приладнав вітрило, після чого, взявши стерно, привів шлюпку до вітру.
— Там, просто перед нами, лежить Японія,— мовив я.
— Гамфрі Ван-Вейдене, ви відважний чоловік,— сказала Мод.
— Ні,— відказав я.— Це ви відважна жінка.
Немов змовившись, ми враз повернули голови, щоб востаннє подивитися на "Привид". Його низький корпус піднімало й гойдало на хвилях з навітряного боку від нас; вітрила невиразно проступали з темряви, і підв’язане колесо штурвала рипіло, коли хвиля вдаряла в стерно. Тоді обриси шхуни поволі зникли з очей, затихли всі згуки, і нарешті ми залишилися самі серед темного моря.
РОЗДІЛ XXVII
Займався ранок — сірий і холодний. Віяв свіжий вітер, і шлюпка йшла бейдевінд. Компас показував, що ми тримаємо курс якраз на Японію. Дарма що в теплих рукавицях, пальці мої просто дубіли на стерновому веслі. Холод проймав і ноги, і я чекав нетерпляче, коли зійде сонце.
Переді мною, на дні шлюпки, спала Мод. Вона принаймні не мерзла, бо була закутана в грубі укривала. Краєм верхнього укривала я прикрив їй обличчя, щоб захистити від нічного холоду, а тому бачив лише невиразно окреслене тіло та ясно-каштанові кучері, що, вибившися з-під укривала, взялися росяними перлами. Довго я не зводив очей з тих кучерів, наче то була найбільша у світі коштовність, і такий пильний був мій погляд, що вона нарешті заворушилася, відкинула край укривала й усміхнулась мені своїми ще заспаними очима.
— Доброго ранку, містере Ван-Вейдене,— сказала вона.— Ще не видно землі?
— Ні,— відповів я,— але ми наближаємося до неї на шість миль за кожну годину.
Вона розчаровано підібгала губи.
— Але ж це означає сто сорок чотири милі на добу,— додав я, втішаючи її.
Обличчя їй проясніло.
— А далеко нам пливти?
— Он там — Сибір,— сказав я, показуючи на захід.— А на південний захід, миль за шістсот,— Японія. Якщо цей вітер продержиться, ми будемо там за п’ять днів.
— А що, коли буря? Шлюпка може не витримати?
Вона мала звичку дивитись у вічі, вимагаючи правди.
Так і цього разу вона дивилася на мене, чекаючи відповіді.
— Хіба що як дуже сильна буря,— відповів я ухильно.