Полювання було небезпечне. А проте день у день ми спускали шлюпки, їх поглинала сіризна, і ми їх не бачили аж до смерку, а бува й довше, поки вони, наче морські привиди, знов виринали із сірої мли. Вейнрайт — той мисливець, що його Вовк Ларсен захопив разом із шлюпкою й людьми,— скористався з туманної погоди й утік. Разом з обома своїми матросами він зник одного ранку в довколишній імлі, й ми вже більше їх не бачили, хоч за кілька днів довідалися, що вони переходили від шхуни до шхуни, і нарешті дістались до свого судна.
Цей приклад засів мені в голові, і я теж надумав утекти, але ніяк не траплялось нагоди. Не заведено, щоб помічник капітана виходив на шлюпці, і як я не хитрував, Вовк Ларсен ні разу на те не погодивсь. Якби він погодився, то я вже якось примудрився б забрати з собою міс Брустер. А тим часом справи на судні помалу оберталися так, що я боявся й думати, що далі буде. Та хоч як я відганяв ті думки, вони настирливо лізли мені в голову.
Свого часу я перечитав чимало морських романів, де неодмінно фігурувала жінка, одна жінка серед цілого екіпажу чоловіків; але тепер я побачив, що ніколи не розумів усієї складності цієї ситуації, використовуваної й тлумаченої авторами на всі лади. І ось я стикнувся з нею лице в лице. І щоб вона зачепила мене за живе, вистачило, аби героїнею була Мод Брустер, що тепер зачарувала мене собою, як раніше чарувала своїми творами.
Годі було й уявити жінку, що менше за неї пасувала б до цього оточення. Це було ніжне, звійне створіння, струнке й гнучке, як лозинка, легке й граційне в рухах. Мені здавалося, що вона й по землі не ходить — принаймні так, як звичайні смертні. Бо вона не йшла, а якось легко линула в повітрі, ніби пушинка або птах, що безгучно летить на крилах.
Вона нагадувала мені статуетку з дрезденської порцеляни. Як і тоді, на початку, коли я взяв її за руку, щоб звести вниз, так і весь час мені здавалося, що необережний дотик може розбити її. Ніколи я ще не бачив такої гармонії між тілом і духом. Її вірші критики називали витонченими й одухотвореними — така була й вона сама. Тіло її було немов часткою її душі, мало ті самі властивості і зв’язувало цю душу з життям найтоншими струнами. І справді, ступаючи, вона ледве землі торкалась, і мало було в ній від земного пороху.
Вона становила разючий контраст до Вовка Ларсена. В них не було жодної спільної риси, і кожне з них утілювало все те, чого другому бракувало. Якось уранці я побачив їх, коли вони разом ходили по палубі, і подумав, що вони стоять на двох крайніх щаблях еволюції людського суспільства. Ларсен утілював у собі первісну дикість, Мод Брустер — усю витонченість сучасної цивілізації. Ларсен, правда, мав надзвичайно розвинений інтелект, але той інтелект був скерований тільки на вияв його дикунських інстинктів і робив його ще страшнішим дикуном. У нього були могутні м’язи й дебеле тіло, і хоч ступав він певно й твердо, як усі фізично дужі люди, та хода його не мала нічого важкого. Ідучи своєю вільною ходою, він скидався на звіра з диких нетрів. Він мав котячу ступу, був пружний і сильний, сильний передусім. Я порівнював його з великим тигром, з безстрашним хижаком. І в очах йому часом загорялись ті самі люті вогники, що мені траплялося бачити в очах у леопардів та інших хижаків, посаджених у клітку.
Того дня я помітив, що, прогулюючись по палубі з Вовком Ларсеном, саме Мод, а не він, урвала прогулянку.
Вони пройшли повз мене до трапа кают-компанії. Хоч зовні Мод була спокійна, я відчув, що вона дуже схвильована. Глянувши на мене, вона кинула мені кілька незначних слів і досить невимушено засміялась, проте я побачив, що її очі мимоволі повернулися до нього, ніби приворожені; потім вона їх опустила, але я встиг побачити, як у них блиснув острах.
Причину її тривоги я прочитав у його очах. Звичайно сірі, холодні й суворі, вони тепер були теплі, ніжні й золотаві, і в них раз у раз спалахували й згасали іскринки, деколи заливаючи всю зіницю променистим світлом. Може, від того вони й ставали золотаві; але ті золотаві очі водночас вабили й наказували, манили й змушували, благали і свідчили, що в ньому захвилювала кров. Жодна жінка, а тим паче Мод Брустер не могла б цього не зрозуміти.
Її ляк перейшов на мене, і в цю мить найлютішого жаху, який лишень може людина відчути, я збагнув, яка вона стала мені дорога. Я зрозумів, що люблю її, і ця любов разом із жахом роздирали мені серце, примушуючи кров мою то холонути в жилах, то клекотіти; і тут я відчув, що якась недовідома сила проти моєї волі примушує мене глянути в очі Вовкові Ларсенові. Але він уже опанував себе. Золоті тремтливі вогники погасли. Його очі знову стали холодні, сірі й блискучі, він сухо вклонився і пішов геть.
— Я боюся! — прошепотіла вона, тремтячи. — Я так боюся!
Я також боявся і зовсім розгубивсь, відчувши, яка дорога для мене ця жінка. Та, взявши себе в руки, я здужав відповісти цілком спокійно:
— Все буде гаразд, міс Брустер, повірте мені, все буде гаразд.
Вона подякувала мені легенькою усмішкою, від якої шпаркіш забилося моє серце, і пішла трапом униз.
Довго я стояв там, де вона залишила мене. Я мусив з’ясувати собі, зважити те, що сталося зі мною.
Нарешті воно прийшло, кохання, і прийшло саме тоді, коли я найменше його сподівався, прийшло щонайневчас-ніше. Звичайно, розважаючи над життям, я завжди визнавав неминучість кохання, що має рано чи пізно об’явитись людині. Проте довгі роки самотності серед книжок не підготували мене до зустрічі з ним.
І ось воно прийшло! Мод Брустер! Пам’ять умить перенесла мене в минуле, до першої тоненької книжки на моєму столі, і я мовби навіч побачив цілий ряд таких самих книжок на своїй бібліотечній полиці. Як радісно я вітав появу кожної з них! Щороку виходило в світ по одній книжці, і щоразу то було свято для мене. Вони подавали мені вістку про споріднений дух. Досі їх приймав як друзів мій розум, але відтепер їхнє місце було й у серці в мене.
У серці? Дивне почуття опало мене. Я неначе збоку дивився на себе і не вірив у те, що сталося. Мод Брустер! Я, Гамфрі Ван-Вейден — "риб’яча кров", "нечула потвора", "демон аналізу", як охрестив мене Чарлі Ферасет,— і закоханий! Не знати чому мені враз пригадалася маленька нотатка в червоному томі біографічного довідника, і я сказав сам собі: "Вона народилася в Кембриджі, і їй двадцять сім років". І додав: "Двадцять сім років, і вона ще вільна й не закохана?" Але як я можу знати, що вона ще не закохана? І ревнощі, спалахнувши зненацька, поклали край усім сумнівам. Так, які тут іще сумніви! Я ревную — отже, кохаю. І жінка, що я її кохаю,— Мод Брустер.