Морський Вовк

Страница 46 из 83

Джек Лондон

Вона нічого не відказала. Вона ще не звикла до вибриків цього чоловіка, щоб сприймати їх спокійно.

— Я забув спитати вас,— провадив він гречно,— хто ви за фахом? Які речі ви виготовляєте? Які знаряддя й матеріали потрібні вам?

— Папір і чорнило,— засміялася вона.— І ще... друкарська машинка.

— Ви — Мод Брустер! — сказав я повільно й упевнено, немов звинувачував її в якомусь злочині.

Вона зацікавлено глянула на мене.

— Звідки ви знаєте?

— Я вгадав? — спитав я.

Вона ствердно кивнула головою. Тепер настала черга дивуватися Вовкові Ларсенові. Це магічне ім’я йому нічого не говорило. А я пишався, що воно для мене щось означає, і це вперше за весь час відчув твердо свою перевагу над ним.

— Пригадую, колись я написав рецензію на тоненьку книжку...— почав я недбало, але вона перебила мене:

— Ви? — скрикнула.— То ви...

І втупила в мене широко розкриті очі.

Тепер я кивнув головою, стверджуючи її здогад.

— Гамфрі Ван-Вейден! — докінчила вона й зітхнула полегшено, не помітивши, як зачепила тим Вовка Ларсена.— Яка я рада!.. Я пам’ятаю ту рецензію,— додала вона швидко, сама зніяковівши від своїх слів.— Ви мене вихвалили над усяку міру.

— Зовсім ні,— по-лицарському заперечив я.— Ви берете під сумнів мою об’єктивність і знецінюєте мої критерії. Але ж усі мої колеги-критики погодились зі мною. Хіба не залічив Ленг16 ваш "Вимушений поцілунок" до чотирьох найкращих англійських сонетів, написаних жіночою рукою?

— Але ви назвали мене американською місіс Мейнел!16

— Хіба це неправда? — спитав я.

— Ну що ви, що ви! — відповіла вона.— Мене це просто вразило.

— Невідоме можна виміряти тільки відомим,— відповів я в своїй щонайвишуканішій академічній манері.— Як критик, я мусив якось визначити вас. А тепер ви самі зробилися міркою. Сім ваших тоненьких книжок стоїть у мене на полиці й ще дві грубші книжки — нариси; про них я, коли дозволите, сказав би, що вони цілком варті ваших віршів, і я навіть не знаю, чи це порівняння робить честь першим чи другим. Недалеко час, коли в Англії з’явиться доти нікому не відома поетеса, і критика назве її англійською Мод Брустер.

— Ви дуже люб’язні,— промовила вона тихо, і сама умовність цього чемного вислову та її тону збудила в мені цілий рій спогадів з мого колишнього життя по той бік світу. Мені аж серце замліло від тих солодких споминів, та й від туги за домом.

— Отже ви Мод Брустер! — сказав я врочисто, дивлячись їй у вічі.

— А ви — Гамфрі Ван-Вейден! — сказала вона, дивлячись на мене так само врочисто й шанобливо.— Диво якесь! Я нічого не розумію. Невже ви гострите тут своє тверезе перо на якийсь буйно-романтичний роман із морського життя?

— Ні, запевняю вас, я не збираю матеріалів,— відповів я.— Я не маю ні здібності, ні нахилу до такої творчості.

— Скажіть мені, чому ви завжди крилися в Каліфорнії? — запитала вона.— Це не дуже люб’язно з вашого боку. Ми на Сході так рідко бачили вас, друге світило американської критики 17.

Я вклонився і відхилив цей комплімент.

— Одного разу я трохи не зустрівся з вами в Філадельфії. Був якийсь ювілей Браунінга, чи що. Ви там виступали з доповіддю, пам’ятаєте? Мій потяг запізнився на чотири години.

Помалу ми зовсім забули, де ми, забули про Вовка Ларсена, що мовчки сидів і стежив за нашими теревенями. Мисливці встали з-за столу й пішли на палубу, а ми все сиділи й балакали. Тільки Вовк Ларсен лишився біля нас. Раптом я згадав про нього. Він сидів, відхилившись на бильце, і зацікавлено прислухався до нашої жвавої розмови про якийсь інший, чужий для нього світ.

Нараз я урвав на півслові. Теперішнє, з усіма своїми небезпеками й турботами, грізно постало переді мною. Міс Брустер, певно, відчула те саме. Коли вона подивилося на Вовка Ларсена, в її погляді засвітився невимовний жах.

Він підвівся і роблено засміявся. Якось металево прозвучав той його сміх.

— О, дарма, дарма,— сказав він, з удаваною скромністю махнувши рукою.— Не зважайте на мене. Балакайте собі далі, прошу вас.

Але розмова зів’яла, і ми також устали з-за столу, роблено всміхаючись.

РОЗДІЛ XXI

Досаду від того, що ми з Мод Брустер забули про нього під час своєї розмови за столом, Вовкові Ларсенові треба було на комусь зірвати, і жертвою став Томас Магрідж. Він так і не міняв ані своїх звичок, ані своєї сорочки, хоч і запевняв, що цю останню часом пере. Вигляд сорочки не потверджував цього, і взагалі бруднюща плита, каструлі та сковороди не свідчили за його охайність.

— Я тебе попереджував,— сказав йому Вовк Ларсен,— діставай же те, що заробив.

Обличчя Магріджеве видимо зблідло навіть крізь шар сажі, а коли Вовк Ларсен звелів двом матросам принести линву, нещасний кок, немов знавіснілий, вискочив з камбуза і, петляючи, чкурнув по палубі; за ним, регочучи, гнались матроси. Для них не було кращої розваги, як скупати його за бортом, бо в кубрик він подавав найгидше на світі вариво. Погода була сприятлива. "Привид" мав хід не більш як три милі за годину, і море не дуже хвилювало. Але Магріджеві чогось зовсім не кортіло купатися. Можливо, він бачив раніше, як за бортом тягали інших. До того ж і вода ще була страшенно холодна, а міцним здоров’ям він не міг похвалитись.

Як звичайно, підвахтові й мисливці висипали на палубу подивитися на чудасію. Магрідж у панічному страхові перед водою виявив таку спритність і прудкість, що ми дивом дивувалися. Загнаний у куток між камбузом і ютом, він плигнув, наче кіт, на дах рубки й побіг до корми. Матроси кинулися навперейми: тоді він завернув назад, пробіг по рубці, перескочив на камбуз і стрибнув на палубу. Далі він помчав на бак, а весляр Гаррісон слідом за ним. Гаррісон уже наздоганяв кока, як раптом той підскочив, схопився за снасть, підтягсь і повис на руках, дригаючи ногами. Гаррісона, що підбіг до нього, він ударив підборами під здухвину так, що той зойкнув, скрутивсь і впав на палубу. Все скоїлося за одну мить.

Під оплески й регіт мисливців, що вітали його геройство, Магрідж коло фок-щогли вивернувся від половини своїх переслідувачів і побіг назад, петляючи поміж рештою, наче нападник на футбольному полі. Він подавсь просто до юта і по юті до корми. Біг він так швидко, що, завертаючи за рубку, послизнувся й упав. Біля штурвала стояв Нільсон, і кок ненароком збив його з ніг. Обидва вони впали разом, але підхопивсь лише Магрідж. Навдивовижу хирлявець-кок лишився цілісінький, а дебеленний матрос переломив собі ногу.